Читати книгу - "Пси господні, Марчін Швьонтковський"

Вони чекали. Дивилися.

Шведи та їхні партнери по коаліції з протестантських князівств заходили на поле з півдня та південного заходу. Мандрівникам пощастило – пагорб, на якому вони перебували, знаходився в самому кінці поля бою, тобто в стратегічно незначущому місці. Ліворуч від них ставала піхота, на фланзі праворуч – кіннота, якої нашій групці якимось дивом вдалося уникнути у шаленому бігу через ліс, направлена фронтом до площини. Їхній пагорб стояв на стику двох формацій, і, ймовірно, саме тому Густав Адольф вирішив прикрити його артилерією та лавами пікінерів, що стояли біля його підніжжя, всього за кілька сотень кроків від них.

З протилежного боку поля, з півночі та північного заходу, з'являлися католицькі війська – спочатку іспанські терції, потім різнобарвна піхота католицьких князівств і, нарешті, війська Габсбургів. В результаті несподіваного маневру Густава Адольфа армія була змушена зробити розворот на дев'яносто градусів. Католицькі ряди були набагато менш дисциплінованими і вирівняними, ніж шведські, але їх було так багато, що це не мало значення, навіть незважаючи на те, що вони стояли під невигідним кутом і не мали можливості вирівняти стрій. На абсолютно протилежному кінці улоговини котувалася австрійська кавалерія, видаючи більше брязкоту від своїх важких обладунків, ніж всі інші війська разом узяті.

Майже дві години пішло на те, щоб вишикувати війська, протягом цього часу мандрівники сиділи тихо, як миші під мітлою, боячись висунути голову з-за дерев більше, ніж на два дюйми. Потім запала підозріла тиша, яку час від часу порушували гарматні постріли, що розбивали стрій то однієї, то іншої формації. Фронти двох армій розділяло близько чверті милі. Всі, здавалося, чогось чекали.

Нарешті зі шведського боку відірвався невеликий загін незвичної на перший погляд піхоти. Його вели кінні офіцери у темно-синіх мундирах разом з прапороносцями, які несли величезні знамена зі шведськими левами. Військо вишикувалося чотирикутником, що дозволило Катаріні та її супутникам ближче роздивитися чоловіків. Вони зовсім не були схожі на солдатів – без обладунків, з голими головами, озброєні лише короткими мечами, але підперезані безліччю шкіряних мішечків. За сигналом одного з хорунжих вони почали співати, але це була не звичайна бойова пісня. Це звучало як гомін з тисячі горлянок, мелодійний, але беззмістовний спів, прекрасний і жахливий водночас.

– Виходить, це правда... – прошепотів Еркісія.

– Що правда? Що саме? Хто це? – запитав Ейве.

– С'юнґондери. Співці зла...

– Так хто саме!

– Шведи, що використовують прецизії.

– Прецизії? Що? Ти маєш на увазі етеромантію?

– Називайте, як хочете. Але це означає, що зараз..

З-поміж маси імперської армії почали виходити і виїжджати верхи поодинокі, добре озброєні солдати. Вони вишикувалися в стрій перед першими рядами. Навіть здалеку можна було розгледіти їхні характерний одяг – білі ряси з чорно-білим хрестом. Домініканці.

Не минуло й трьох хвилин, як два чотирикутники з кількох сотень чоловіків – біло-чорних і синьо-золотих – рушили один на одного через середину поля. Вони йшли повільно – шведи виспівуючи свою пісню, домініканці мовчки. Атмосфера нереальності простяглася над двома формуваннями, зовсім не схожа на ту, яку викликали будь-які інші армії. З обох боків гриміли гармати, але стрілянина майже не справляла враження на каре, кулі ніби розчинялися в повітрі – лише кілька домініканців впали від снаряду зі шведського напівкартауни, який влучив не в самих монахів, а трохи збоку.

Коли каре опинилися на відстані кількох десятків кроків один від одного, з шведського боку спалахнуло дуже яскраве, примарне світло. Десяток-другий с'юнґондерів у середній шерензі відкинуло в різні боки, але тут їхня перша