Читати книгу - "Битва королів"

— Покличте короля! — гукнув він.

Ренлі визирнув у амбразуру.

— Я тут, сер.

— Ваша світлосте,— вершник під’їхав ближче.— Я гнав, як міг. Зі Штормокраю. Ми в облозі, ваша світлосте, сер Кортні тримається, але...

— Але... це неможливо! Якби лорд Тайвін виступив з Гаренхолу, мені повідомили б!

— Це не Ланістери, сюзерене. Під брамою лорд Станіс. Король Станіс, як він зараз кличе себе.

Джон

Проливень хлистав Джона в обличчя, коли той поганяв коня через бурхливий струмок. Лорд-командувач Мормонт, який їхав поряд, смикнув каптур плаща, неголосно проклинаючи негоду. На плечі в нього, настовбурчивши пір’я, сидів крук — такий самий промоклий і роздратований, як і Старий Ведмідь. Вітер ганяв мокре листя, як зграю мертвих птахів. «Примарний ліс,— сумно подумав Джон.— Радше затоплений ліс».

Він сподівався, що Сем, який їхав у хвості валки, не відстає. Навіть за гарної погоди вершник з нього був поганенький, а шість днів хлющі підступно розквасили землю, перетворивши на болото з прихованими камінцями. Коли здіймався вітер, він забивав водою очі. Стіна пливла на південь: талий лід, змішуючись із теплим дощем, широкими рівчаками вливався в річки. А Пип із Жабою, либонь, сидять зараз біля вогню у їдальні, попивають собі перед вечерею глінтвейн. Джон заздрив їм. Мокрий вовняний одяг лип до тіла й коловся, шия та плечі вже боліли від ваги кольчуги й меча, а ще Джону вже зле було від солоної тріски, солоної яловичини й солоного сиру.

Попереду тремтливо засурмив мисливський ріжок, майже заглушений дріботінням дощу.

— Ріжок Баквела,— оголосив Старий Ведмідь.— Боги милостиві: Крастер досі тут.

Його крук, коротко ляснувши великими крилами, каркнув:

— Зерна! — і знов настовбурчив пір’я.

Джон неодноразово чув від чорних братів оповідки про Крастера і його фортецю. А тепер він побачить це на власні очі. Проминувши сім покинутих селищ, усі вже боялися, що і Крастерове житло виявиться таким самим порожнім і покинутим, як і решта, але, схоже, пощастило. «Може, нарешті Старий Ведмідь отримає відповіді на свої питання,— подумав Джон.— Принаймні сховаємося від дощу».

Торен Смолвуд запевняв, що Крастер, попри свою сумнівну репутацію, приязно ставиться до Варти. «Клепки йому бракує, це правда,— сказав він Старому Ведмедю,— але й ви б таким стали, якби провели все життя у проклятому лісі. А все одно він жодного разу не відмовився зігріти розвідника біля свого багаття, та й Манса Рейдера він не жалує. Він дасть нам гарну раду».

«Мені досить буде, якщо він дасть нам чогось гарячого на вечерю й можливість просушити одяг». Дайвен казав, що Крастер — братовбивця, брехун, ґвалтівник і боягуз, а ще натякав, що той знається з работоргівцями й чортами. «Ба гірше,— додавав старий лісовик, клацаючи дерев’яними зубами.— Від нього тхне холодом, точно кажу».

— Джоне,— наказав лорд Мормонт,— їдь у кінець валки і всім перекажи новину. І нагадай командирам, що мені не потрібні проблеми з Крастеровими жінками. Хай хлопці тримають руки при собі й поменше говорять до тих жінок.

— Так, мілорде.

Джон розвернув коня туди, звідки вони приїхали. Приємно було, що дощ уже не хлище в обличчя, навіть якщо це ненадовго. Всі люди, яких він проїздив, здавалося, плачуть. Валка розтягнулася в лісі на півмилі.

В середині обозу Джон натрапив на Семвела Тарлі, який криво сидів у сідлі, ховаючись під капелюхом з широкими обвислими крисами. На одному возовику він їхав, а інших вів за повіддя. Круки, розтривожені дріботінням дощу об верх кліток, скрикували й ляпали крилами.

— Ти що там — лиса до них підсадив? — гукнув Джон.

Сем підвів голову, і з крисів його капелюха побігла вода.

— О, привіт, Джоне! Ні, просто вони, як і ми, терпіти не можуть дощу.

— Ну, як тобі подорожується, Семе?

— Мокро,— товстун вичавив усмішку.— Але, як бачиш, я ще живий.

— Добре. Попереду вже Крастерова фортеця. З ласки божої він дозволить нам виспатися біля вогню.

Сем із сумнівом глянув на нього.

— Стражденний Ед каже, Крастер — жахливий дикун. Бере собі за жінок власних дочок і не кориться жодним законам, окрім своїх. А Дайвен казав Грену, що в нього у жилах тече чорна кров. Мати-бо його була дикункою, яка переспала з розвідником, тож він — байс...

Він знагла збагнув, що каже.

— Байстрюк,— зі сміхом закінчив Джон.— Кажи вже, Семе. Я це слово чую не вперше,— він приострожив маленького стійкого гарона.— Маю розшукати сера Отина. А ти обережніше там з Крастеровими жінками! — (Так наче Семвелу Тарлі потрібне було це застереження).— Побачимося пізніше, коли станемо табором.

Джон передав новину в кінець валки, серу Отину Вайзерсу, що плівся з ар’єргардом. Маленький, з обличчям як печене яблуко, віком такий як Мормонт, сер Отин завжди видавався стомленим, навіть у Чорному замку, а дощ узагалі безжально прибив його.

— Приємні новини,— мовив він.— Я промок до кісток, від сідла в мене вже водянки на водянках.

Дорогою назад Джон відхилився від курсу — з’їхав на коротку стежку, що вела крізь гущавину. Гамір людей і коней притих — його заковтнули вологі зелені хащі, і зовсім скоро чулося вже тільки туркотіння дощу об листя, дерева й каміння. Було вже за полудень, та ліс стояв темний, мов надвечір. Джон пробирався поміж калюж і каміння, проїжджаючи великі дуби, сіро-зелені чатові дерева, чорнокоре залізодрево. Місцями крони дерев спліталися шатрами над головою, на мить рятуючи Джона від дріботіння дощу по голові. Проїжджаючи повз спалений блискавкою каштан, зарослий білою шипшиною, Джон почув у кущах шурхотіння.

— Привиде! — гукнув він.— Привиде, до мене!

Але з зелені випірнув Дайвен, сидячи на кошлатому сірому гароні, а поряд з ним їхав верхи Грен. Старий Ведмідь вислав пластунів з обох боків валки, щоб прикривати її просування й попереджати про наближення ворога; він і тут не ризикував: посилав вояків парами.

— А, це ви, лорде Сноу,— Дайвен вишкірив різьблені з дерева, погано підігнані зуби.— А я вже думав, нам з малим доведеться мати справу з Чужими. Вовчика загубив?

— Він полює.

Привид не любив бігати за валкою, але й далеко не відходив. Коли вони стануть табором на ніч, він знайде дорогу до Джона, який спить у наметі лорда-командувача.

—