Читати книгу - "Спалах, Ендрю Вебстер"

Діставшись до шафи, вони в унісон поклали руки на важкі дверцята, що виблискували лакованим блиском у тьмяному світлі свічок. З їхнім відчиненням у повітрі розлився скрип, схожий на крик, який прорізав тишу собору.

Рома з Василем, мовчазно виконуючи свою похмуру місію, грубо стягли Тімура зі стільця. Він пручався, намагався вирватися, але їхні залізні руки не лишали йому жодного шансу.

– Це не я! Це все він! – Тімур почав кричати, розмахуючи руками і панічно вказуючи пальцем на Святослава. Його голос зривався від відчаю. – Це він мене підмовив! Він усе придумав!

Його обличчя скривилося в масці жаху, і він опустився на коліна, волаючи.

– Благаю, тільки не шафа! Не шафа! То він, усе це він… – голос Тімура поступово переходив у істеричний крик, поки його тягли до зловісної платтяної, яка, здавалось, тільки й чекала на свою чергову жертву.

Натовп на трибунах застиг, спостерігаючи за сценою з похмурою увагою. В абсолютній тиші їхні очі слідували за трійцею, яка повільно прямувала до масивного виробу із дерева. Кожен крок супроводжувався виразним стуком взуття, що лунав під склепінням собору, віддаючися луною.

За суддівським столом Віктор не відривався від своєї роботи, старанно занотовуючи кожну деталь. Його пожовклі аркуші вже лягали в купу поряд – мабуть, це був четвертий чи п’ятий. Він працював ретельно, не звертаючи уваги на напругу, що пронизувала повітря.

За кілька секунд трійця досягла шафи, двері якої зяяли розчиненим чорним проваллям.

– Благаю, помилуйте! Це не я, це він! – несамовито волав Тімур, звиваючись у руках Роми й Василя, мов в’юн, намагаючись вирватися з їхнього залізного захвату.

Проте супроводжувачі залишалися холодними й непохитними. Без зайвих рухів чи слів, вони, мов дресировані солдати, рішуче штовхнули Тімура в темну пащу шафи. Той зник у її глибинах, як древні Седрах, Місах і Авденаго, кинуті до вогненної печі. Його крик обірвався на півслові, розчинившись у густій тиші.

Католицький собор застиг у мовчанні.

– Тепер того, – скомандував Мрець, простягаючи пухкі, майже прозорі пальці в бік Святослава. Здавалося, ось-ось шкіра злізе з його рук, оголюючи кістки.

Тицяння судді нагадувало рухи хижака, що вибирає наступну жертву. Його вказівний палець застиг, немов тавро, спрямоване на Святослава, що мимоволі здригнувся.

Рома з Василем схопили Святослава за руки, піднявши його з крісла. Той щосили пручався, але марно. Обливаючись сімома потами, перукар намагався закричати, та голос наче зрадив його. Він розкривав рота, щосили напружував горло, але з нього не виривалося ані звуку, лише безсиле хапання повітря.

Натомість натовп навколо кричав так, що здавалося, в соборі лунали вибухи петард. Виснажливий вереск роздирав вуха Святослава, віддаючись дзвоном у голові. Його тіло підкосилося, але Рома з Василем навіть не помітили цього, впевнено тягнучи його до шафи, що вже поглинула одну душу.

Коли Рома з Василем нарешті зупинилися біля шафи з її зяючою темнотою, Святослав зібрав рештки сил і востаннє спробував упертися ногами в підлогу. Але його зусилля виявилися марними – двоє працівників «Укравтодору» навіть не звернули уваги на відчайдушний спротив. Їхні руки тримали його міцно, як обценьки.

Не зупиняючись ані на мить, вони одним ривком вштовхнули Святослава в темне нутро громіздкої шафи, повторюючи ту саму долю, яка щойно спіткала Тімура. Лише звук закривання дверей обірвав цю моторошну сцену.

Святослав відчув, як тіло охоплюють дрижаки, проте він не прокинувся. Замість того, щоб навколо стало темно, як годилося б у шафі, простір несподівано почав ясніти. Вереск, що ще секунду тому різав вуха, зник, поступившись місцем абсолютній тиші, такій глибокій, наче він опинився в космосі.

У цьому беззвучному світлі, на відстані кількох метрів від нього, хлопець побачив щось дивне – хмара, що ніби складалася з розтопленої смоли, парила в повітрі. Її розмір нагадував найбільшу кулю для боулінгу, а з темного тіла розліталися в різні боки чорні, мов ніч, промені.

Святослав встиг лише розгублено вдивитися в цю моторошну субстанцію, коли вона раптом почала змінюватися. З хмари відокремилася невелика маса чорної рідини й за мить, наче у жахливому дзеркалі, перетворилася на точну копію його обличчя. Але це було не його обличчя. Замість очей у копії зяяли чорні впадини, з яких випромінювалася якась потойбічна, незрозуміла сила.

Обличчя, зловісно застигле в повітрі, нахилилося вперед, ніби придивляючись до самого серця Святослава. Його бездонні очниці, здавалося, притягували погляд, як чорна діра, змушуючи забути про все на світі.

– Тепер я замість тебе, – промовило воно, голосом, що нагадував хрипкий шепіт, змішаний із відлунням. Звук, мов живий, проникнув у кожен куточок свідомості Святослава, примушуючи волосся на його потилиці стати дибки.

Він дивився на цю копію себе, не в змозі відірватися, поки серце шалено калатало в грудях.

Ноутбук гучно гепнувся об підлогу, вирвавши Святослава зі зловісних обіймів сновидіння. Соня, здригнувшись, зойкнула, але лише перевернулася на інший бік і продовжила спати, знесилена після виснажливих робочих днів.

Святослав ошаліло роззирнувся навколо, перевіряючи, чи все ще перебуває у реальності. Серце шалено калатало, а дихання було важким і уривчастим. «Що за чортівня?» – майнуло в голові, коли він остаточно зрозумів, що це лише сон, хоч і жахливо реалістичний.

Ще хвилин п’ять перукар сидів, намагаючись заспокоїтись і оговтатися. Потім, нарешті, зважився підняти ноутбук, що лежав серед хаотично розкиданих клавіш. Екран, на щастя, залишився неушкодженим.

Вставши із крісла, відчуваючи, як тіло ще тремтить від пережитого, Святослав підійшов до вікна, обережно поклав ноутбук на підвіконня та визирнув униз. Вуличне освітлення ледь пробивалося крізь темряву, але серед тіней чітко виднілися фари автомобіля, який стояв на дорозі. Колір наче зелений, та яка марка – роздивитися було важко. Можливо, це лише йому здалося, що то «Leganza», а можливо, то дійсно стояла саме вона, з Мерцем-вороном усередині, котрий кілька миттєвостей тому повелів закинути його разом із Тімуром до платтяної шафи.