Читати книгу - "Спалах, Ендрю Вебстер"

Вогники гірлянди навколо продовжували миготіти, створюючи ілюзію затишку. Але остання думка, непрохана і гірка, опустилася на дно свідомості, міцно засівши у глибинах його розуму.

Підвівшись, Святослав попрямував на кухню, несучи фужер і порожню пляшку. Келих він поставив у раковину, а пляшку одразу викинув у смітник. Тепер його гнів розгорався не тільки через адвоката дружини та саму Ірину, а й через тих так званих експертів у студії, що безупинно перемивали йому кісточки.

***

Близько третьої ночі, після того як доїв солодкий пиріг із кизиловим джемом, Святослав, спробувавши відволіктися від світу, експертів та Ірини з її адвокатом, зрозумів, що сон все одно не йде. Сів у крісло біля ліжка, де мирно спала Соня. Про дзвінок із Італії він їй не розповів, намагаючись сам забути про нього.

Святослав відкрив ноутбук, бездумно гортаючи новини та переглядаючи різний непотріб. Та втома взяла своє – він задрімав. Усього на якихось двадцять хвилин, але навіть цього короткого сну вистачило, щоб він знову опинився в католицькому соборі, до країв заповненому душами померлих.

Він знову опинився в тому самому соборі, де мільйони свічок вкривали стіни від підлоги до стелі, створюючи задушливу, сповнену жару атмосферу. Гул натовпу, що заповнював простір, здавався безкінечним і гнітючим. З лівої трибуни долинав хаотичний шум, який неможливо було зрозуміти – ні рук, ні ніг, ні облич, лише невидимі силуети. А на правій трибуні вирували червоні, наче палаючі, від ненависті постаті, які здавалися гранично реальними у своїй люті.

На кріслі-троні, яке раніше займав Якуб, тепер важливо влаштувався Мрець, тримаючи в руках дерев’яний молоточок. Він здавався абсолютно природним у цій зловісній компанії, наче був її незмінною частиною. Поряд із ним, як і раніше, знаходився писар, роль якого, без сумніву, виконував Віктор. Його обличчя залишалося непроникним, поки він старанно щось занотовував на пожовклому аркуші паперу старовинним пером, час від часу кидаючи короткі, важкі погляди у бік Святослава.

– Введіть іншого! – громовий голос судді Мерця рознісся по собору, змусивши стіни, здавалося, тремтіти. Його очі, відбиваючи полум’я сотень свічок, горіли зловісним світлом, яке надавало його погляду моторошного, майже нелюдського вигляду.

Натовп вибухнув скаженим вереском, коли з тунелю, де безладно валявся одяг, вивели Тімура. Супроводжували хлопця з тату двоє працівників у помаранчевих жилетах із написом «Укравтодор» – Василь і Рома. Тімур, ідучи до стільця поряд зі Святославом, кривлявся, корчив гримаси й сипав лайкою на всіх, хто з трибуни наважувався дивитися на нього. Але щойно він сів на стілець, раптово замовк, настільки підозріло, що це викликало ще більшу напругу в залі.

Мрець у білій середньовічній перуці поважно підняв дерев'яний молоток і кілька разів постукав ним, призиваючи до порядку. Його погляд пронизував кожного присутнього, а голос був настільки владним, що навіть найгучніші вигуки натовпу стихли. Коли в залі запанувала напружена тиша, суддя простягнув руку з молотком у бік Святослава і Тімура. Його наступні слова, громоподібні й вражаючі, відлунювали в соборі так сильно, що від їхнього звуку деякі свічки згасли, занурюючи частину простору в тривожну темряву.

– Суд постановляє: винні в однаковій мірі! – проголосив Мрець, його голос розійшовся луною, змушуючи завмерти навіть найсміливіших. Він підняв руки догори, наче смакуючи кожну секунду тріумфу, і з натхненною насолодою вигукнув: – Покарання... вічність у шафі!

Увесь натовп рвучко підвівся з лав, немов за сигналом, і з гучним ревом почав скандувати:

– ШАФА! ШАФА! ШАФА!

Цей клич змітав усе на своєму шляху, як невгамовний шторм. Серед тих, хто кричав, були Лариса, Зоя, Валентин, Максим у кепці з написом «Сушия», Артем та десятки інших – кожен із них вже колись попрощався зі світом живих. Одних забрав струм, інших – вогонь чи вибух труби з гарячою водою. Їхні голоси змішувалися в єдиний потік, наповнюючи собор непідробним жахом.

Зі стелі, страшенно поскрипуючи, повільно почала опускатися величезна старовинна платтяна шафа. Її обдерта, почорніла поверхня мерехтіла у світлі сотень свічок, а запах старого дерева змішався із задушливим жаром у повітрі. Ланцюги, на яких трималася шафа, глухо скрипіли, додаючи ще більше моторошності.

Крутив лебідку якийсь дивний тип – з потягу на той світ. Половина його голови була відсутня, або ж просто невидима, як і у чималої частини пасажирів того фатального рейсу, які зараз сиділи на лівій трибуні. Натовп продовжував несамовито волати:

– ШАФА! ШАФА! ШАФА!

У цей самий момент Тімур, заливаючись потом, вирячив свої почервонілі від страху очі на Святослава. У них читалася паніка, ненависть і відчай. Він судомно вдихнув і, зірвавшись на крик, прохрипів:

– Нащо ти це з нами зробив, нащо?!

З рота бризкала слина, а руки судомно стискали підлокітники стільця, ніби це могло врятувати його від наближення шафи, що моторошно поскрипувала ланцюгами над їхніми головами.

До Тімура знову підійшли робітники «Укравтодору» – Василь та Рома. Вони безцеремонно схопили його під руки. Тим часом величезна старовинна шафа зі скрипом і стуком торкнулася налакованої підлоги собору.

Запала тиша.

Лише чути було, як десь здалеку тріщали свічки. Повітря в соборі наче застигло, густе, нерухоме.

– Відчиніть шафу, – пролунав наказ Мертвого судді. Голос лунав холодом і владою.

Кілька свічок із мільйона, що горіли навколо, знову згасли, залишивши за собою легкий димок, який піднімався до темного зводу собору.

З лівої трибуни раптово зіскочили директор фірми «Будлендс» Валентин і його вірний помічник Антон. Вони без зайвих слів попрямували до масивної шафи, виконуючи наказ, відданий суддею у білій середньовічній перуці, що сидів на троні.

Здавалося, обидва рухалися механічно, як маріонетки, чиїми нитками керували невидимі сили. Їхні обличчя були бліді й порожні, погляди спрямовані прямо перед собою.