Читати книгу - "Спалах, Ендрю Вебстер"

– Краще десь... після четвертої.

– Добре, дякую. До завтра, – завершив розмову адвокат.

Хай там як, і хоч минуло вже дуже багато часу відтоді, як Ірина поїхала – чи, краще сказати, накивала п’ятами, як той Бодя, – у Святославовому серці все одно защемило. Спогади, які він давно намагався поховати, раптом виринули знову.

Його накрила хвиля журби, але не так за тим життям, яке тепер здавалося далеким і майже чужим, як за донечкою. Її усмішка, дзвінкий сміх, щасливі миті разом – усе це тепер було як марево, як щось, до чого вже ніколи не дотягтися.

І як же це невчасно...

Занісши чашку на кухню, Святослав поставив її в раковину. Замислившись, замість неї взяв із серванта фужер. Там же знайшов недопиту пляшку червоного вина, яка залишилася ще з вечірки на честь його перемоги в суді. «Кляті крадії, хоч до неї не дібралися,» – подумав він.

Наповнивши фужер вином, Святослав узяв із собою і пляшку, повернувшись до кімнати. Сів у крісло, й одним духом осушив скляний за декілька ковтків. Потім знову наповнив, але цього разу відпив лише трішки. Порожню пляшку поставив на підлогу поруч із кріслом.

Він дістав свій новий гаманець – старий, який служив йому останні шість років, певно, забрав Нострадамус, виписавшись із лікарні. Святослав поглянув на світлину Анжеліки, що зберігалася всередині. Вино віддавалось терпким смаком у роті, але в душі було ще більш терпко. Спогади накочували, боляче, безжально, лишаючи по собі важкий осад.

– Я їй не дам того розлучення, поки вона мені не покаже тебе, моя донечко, – тихо промовив Святослав.

Півторарічна Анжеліка дивилася на нього з фотокартки, тримаючи пальчика в роті й посміхаючись. Це фото було особливим. У ноутбуці він мав іще кілька папок з її знімками, але саме це вирішив роздрукувати, щоб завжди носити з собою.

На тому ж старому гаджеті зберігалися й світлини його, поки що законної, дружини. Однак Святослав заздалегідь відокремив їх у спеціальну теку – знищити. У ній були кадри, які він планував видалити, коли настане час. І тепер він розумів, що той час настав.

Допивши вино, Святослав відкинувся в кріслі, дозволяючи спогадам заливати його розум. В'язке, коричневе, в його очах, вино зі склянки змішувалося з картинками з минулого: лікарня, де народилася Анжеліка, озеро, де вона зробила свої перші кроки, маленьке ліжечко, на якому спала немов янголятко. Він згадував, як уперше взяв її на руки, вперше купав, годував, оповивав...

– А нехай йому грець, знову найму Якуба й заберу її до себе, – вирвалось у нього вголос.

Але ця думка одразу зіткнулася зі стіною реальності. Він згадав погрози на свою адресу, замах, зруйновану репутацію, спалах, нові обставини розслідування, до якого був пречетний. Та багато іншого.

Стиснувши кулаки від ненависті й безсилля, Святослав схилив голову.

– Добре... хоча, ні, нічого доброго тут немає, – пробурмотів він. – Але моя донька не заслуговує такого тата, як я.

Щоб хоч якось відволіктися, він перевів погляд на ноутбук.

Новини підтвердили, що сарай під Бучею вдалося розмінувати. Операція була складною, адже вибухівка, як і передбачалося, керувалася дистанційно. Фахівці працювали з великим ризиком, але успішно нейтралізували загрозу.

Мати з донькою, яких утримували в сараї, були взяті під охорону. Їхнє місцезнаходження наразі тримається в таємниці. Репортеру з «п’ятого каналу» вдалося знайти офіційне підтвердження, що ці люди – справді дружина й донька Тімура, сумнозвісного підсудного, який зараз перебуває у психіатричній лікарні.

У той же час лікарню, де він утримувався, несподівано зачинили на карантин. Периметр будівлі оточили поліцією, без усіляких пояснень.

На екрані вже вкотре показували власника будинку, у сараї якого виявили мати з донькою. Чоловік виглядав розгубленим, але намагався відповідати кореспондентці стримано.

– Ні, я ніколи не бачив цих людей раніше. Я ж вам вже казав, цей будинок я здаю квартирантам. Але останні два місяці він стояв пустим – я його зачинив і навіть не навідувався. Тому хто в нього вліз, я не знаю, але дуже хотів би дізнатися.

– Тому що він заподіяв шкоду вашій власності чи щось вкрав? – уточнила кореспондентка.

Чоловік трохи задумався, почухав потилицю й відповів:

– Та ні, начебто все на місці...

Святослав переключив на інший канал, але там знову в студії зібралися так звані експерти, які вже втретє за останній час обговорювали його життя і дії.

– Я впевнений, що ми ще побачимо цього чоловіка, – заявив експерт, вказуючи пальцем на обличчя Святослава, яке висвітлювалося на великому екрані у студії. – І побачимо його в судовій залі. На мою думку, він має прямий зв’язок і з Тімуром, і з тим терактом у тунелі метро. Це абсолютно очевидно.

– Абсолютно згоден, – підхопив інший експерт. – У цьому розслідуванні занадто багато незрозумілого, що стосується пана Святослава. І головне питання: як він узагалі дізнався про вибухівку в потязі? Він досі не дав ні нам, ні суспільству жодної чіткої відповіді.

Глибоко зітхнув Святослав відклав ноутбук убік, дозволяючи йому спокійно заряджатися. Ще минулого тижня Віктор у телефонній розмові натякнув, що повторний розгляд його справи цілком можливий. І скажіть, на милість, як тепер зробити так, щоб хоча б ще раз побачити Анжеліку у своєму житті?

– Шанс невеликий, але є, – сказав брат у слухавці того разу. – Деякі люди натякнули мені на це, ну, звідти. Здається, в них з’явилися нові носії інформації.

– Ось ці двоє, – Святослав мав на увазі рідних Тімура, – та я їх зроду не бачив.

– Я ж кажу, шанси на те дуже малі, але вони є. Принаймні знову можуть викликати на допит, хоча це ще нічого не означає.

– Знаю я їхні нічого не означає. – Святослав зітхнув, важко переварюючи сказане.

«Краще вже вічне вигнання, ніж нескінченні суди,» – подумав Святослав, згадуючи цю розмову. Так, вигнання.