Читати книгу - "Спалах, Ендрю Вебстер"

– Поліція вважає, що ці позначки можуть бути місцями пограбувань, зґвалтувань або навіть вбивств, – продовжували ведучі. – Наразі це вся інформація, якою ми можемо поділитися з вами.

Хоча зачекайте, є свіже повідомлення! Наш кореспондент, який перебуває на місці події, передає, що поліція викликала саперів. Оце так! – додали вони. – То що ж це означає? Невже на місці знайшли вибухівку?

Кореспондентка, яка перебувала на місці події, почала говорити через телефон, поки на екрані показували її світлину.

– Так, це може здатися нереальним, але під час обшуку сараю правоохоронці виявили під однією з дощок підлоги схованку. У ній знаходилася вибухівка, і вона досі там, – повідомила вона.

– А що це за вибухівка? Чи може вона здетонувати при дотику, чи керується дистанційно? – запитали зі студії.

– Наразі цього не повідомляють. Нас попросили покинути двір і від’їхати якомога далі від ймовірного епіцентру вибуху. Студія.

– Дуже дякуємо за таку оперативну інформацію, – відповів ведучий. – Оце так-так. Цікаво, як тепер ця нова інформація вплине на суддівське розслідування, яке ми всі негласно називаємо «Потягом на той світ»…

Святослав сидів, не ворушачись і навіть затамувавши подих. Перед його очима раптом чітко сплив останній сон, побачений у готелі «При дорозі». У ньому Ворон, або ж Мрець, дістав із кишені піджака пульт із двома кнопками й, погрожуючи Тімурові, промовив: «Будеш збирати їх по частинах».

Це були лише слова уві сні, але тепер усе стало на свої місця. Мрець натякав на родину Тімура – його дружину Варю й доньку Лінду, яких він зачинив у сараї й, виявляється, замінував.

Святослав відчув, як йому почало паморочитися. Здавалося, що він знову сидить у тому червоному седані, що летить посеред пустелі, залишаючи по собі хмари піску.

– А далі буде взагалі трешшшш! – зловтішно вигукнув Тімур із заднього сидіння, хижо посміхаючись.

У ту ж мить Святослава різко перервав звук телефону. Його аж трусонуло – дзвінок здався надто несподіваним у напруженій атмосфері. Отямившись, він зрозумів, що перебуває вдома, і швидко знайшов «Meizu» на стільці. На екрані висвітилося ім’я: телефонувала Соня.

Видихнувши, намагаючись заспокоїтися перукар зібратися з думками, щоб Соня, бува, не запідозрила, що з ним щось не так. Провівши пальцем по екрану вбік зеленого кружечка, він мовив:

– Слухаю.

– Ну що ти так довго? – почала Соня. – Уже думала, що не піднімеш. Все добре?

– Так-так, нормально, – відповів Святослав, намагаючись звучати спокійно.

– Тоді слухай, що я надумала. Сідай у машину і заїжджай за мною на роботу. Я зарезервувала нам два квитки у «Блокбастері» на новий фільм про «Месників». Кажуть, ця частина дуже крута. Ну його, те все, нам потрібно розвіятися. А ти як вважаєш?

Святослав машинально кинув погляд на ноутбук, який досі світився відкритим.

– Думаю, добра ідея. Все одно вдома дивитися нічого.

– Тоді чекаю. Люблю тебе, – сказала Соня й поклала трубку.

Ти знаєш, ти все знаєш – Ніхто!Прозріння!Передбачення.

***

У квартирі знову все блищало, хоча сліди погрому нагадували про себе відсутністю вкрадених речей. Щоб не впадати у смуток, доки Соня була на роботі, Святослав вирішив створити затишок. Він розтягнув гірлянду по кімнаті, підвісив її, увімкнув – і вогники одразу ожили, блимали, миготіли, переливалися, додаючи настрою. Хоча справжніх кольорів його очі не розпізнавали, світло все одно піднімало настрій.

Він сидів сам удома. За вікном густо падав сніг, білий і пухнастий. Красиво, але не так, як у Лумшорах, подумав Святослав, сьорбаючи гарячий чай із чашки.

На ноутбуці крутився фільм «Доктор Стрендж» – чергове творіння «Marvel», перенесене з коміксу на екран. Святослав спостерігав за сюжетом із легким зацікавленням і подумав: Цікаво, вони здогадуються, що такі люди дійсно існують? Він був певен, що ні.

Фільм захотілося подивитися після походу в «Блокбастер» на «Месників». Там з’явився й цей герой – Доктор Стрендж. Святослав його тоді не знав, але тепер вирішив познайомитися ближче.

Святослав дивився фільм скоріше для фону, ніж із захопленням. Його думки крутилися навколо загадкового сараю під Бучею, де знайшли дружину й доньку Тімура. Незрозумілого в цій історії було надто багато, і що більше він над цим міркував, то більше заплутувався.

Коли чай у чашці закінчився, а ноутбук майже одночасно попросив під'єднання до електромережі, Святослав поставив фільм на паузу, під'єднав зарядний пристрій і вже збирався знову сідати, як завібрував телефон.

На екрані висвітився невідомий номер. Святослав спершу проігнорував дзвінок, але коли телефон завібрував утретє, він подумав: «А чом би й ні?»

Провівши пальцем по екрану, відповів:

– Алло? Хто це? – відповів Святослав.

Спочатку розмова йшла монотонно, він лише одного разу буркнув у підтвердження, що його звуть Святославом. Далі він тільки мовчки слухав. Проте слухав недовго – як тільки зрозумів, хто на іншому кінці дроту, одразу перервав дзвінок.

Це був адвокат його колишньої дружини Ірини. Власник перукарні відразу згадав, як вона поїхала до Італії. Виходить, тепер вона вже так там заробляє, що вистачає навіть на послуги особистого адвоката. І тепер цей захисник хотів його згоди на розлучення.

Чого-чого, а такого Святослав точно не очікував.

Адвокат, схоже, був італійцем, який зумів опанувати українську, хоча й досить недосконало. Він перетелефонував, припустивши, що щось зі зв’язком. Святослав, ще не відійшовши від несподіваної новини, невпевнено відповів:

– Наразі в мене дуже багато справ, отож зателефонуйте завтра.

– А о котрій годині? – запитав адвокат, із легким акцентом.

Святослав на мить задумався, намагаючись знайти відповідь.