Читати книгу - "Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)"

— Сьогодні вночі, — Святик, наче тікаючи від ворогів, стрибнув у воду й зупинився на піщаному березі, чекаючи батька.

— Все буде добре, — не зовсім упевнено сказав Гайдук.

Зазвичай він не брав із собою охорону на Рогульку, вважаючи, що ідіотизмом було б ходити з охороною в добре охоронюваній зоні. Зайшовши до будиночка, де відчув біль у спині — мабуть, тому, що тут стояла прохолода — він викликав лейтенанта Василя Масенка — вихователя Святика — й охорону, начальником якої був майор Гордій Груздь-«Сервер», — той, що колись першим знайшов «черепаху» Гайдука на березі Кременчуцького моря — і тим врятував генерала. Через годину лейтенант Вася з двома охоронцями повіз Святика додому, де чекала їх Віра Іванівна. Восьмеро охоронців на чолі з Груздем залишилось із Гайдуком. Неподалік від будинку в лісі розмістився допоміжний взвод спецназу військової розвідки.

День дуже повільно наближався до свого кінця і вже не був такий сонячно-лагідний, як спочатку, а здався Гайдукові похмурим, наче літо раптово зламалося, відійшло від берегів Рогульки. Але насправді це в Гайдукові щось зламалося — в ньому зростало роздратування від того, що повірив малюку, піддався страхові, який безпричинно розростався в ньому. Подумав: якщо все мине спокійно, завтра вранці вип’є з Палієм пляшку віскі й спробує розвіяти відчуження, що виникло між ними, бо ніякі таємні доповіді НАВБ не здатні перекреслити те, що пов’язувало Гайдука з Палієм, і ніяка божевільна Леді зі своїм сексуальним зайобом не може знищити їхню дружбу. Молив Бога, щоб нічого не сталося цієї ночі.

Нарешті сонце почало згасати за дубовим гаєм, за колючкою, що відділяла закриту армійську зону, за сяючою вогнями фар автострадою Київ-Махноград.

— Пора, — сказав Гайдук, і вони з Груздем полізли на горище будиночка: поклавши нанотитанові кулевідпірні жилети, вони лягли на них перед прочиненим люком, з якого відкривалася житлова кімната. Були в спецназівських шоломах із приладами нічного бачення; Гайдук тримав у лівій руці «Беретту», в руках Груздя — швейцарський важкий штурмовий автомат SIG-951 SARP калібру 7,62 з трасуючими розривними кулями — подарунок Гайдука після його візиту до Ватикану.

Весь цей день вони були на сухому режимі, щоб не бігати мочитися вночі. Охорона займала позиції назовні.

О другій ночі в шоломі пролунав тихий голос вартового, який чергував на березі:

— До нас наближаються два десантних човна, по чотири в кожному. Увага на березі.

Охоронцям був даний наказ не відкривати вогню по нападниках, а пропустити їх до будинку.

Восьмеро десантників тихо вийшли на берег і, обережно озираючись, почали наближатися до будинку, не зустрічаючи охорони Гайдука. П’ятеро залягли в кущах навпроти будинку, а троє тихо ступили на дощатий ґанок. Двері не були зачинені на замок, і перший відкрив їх, дивуючись і радіючи, що вони не риплять (двері були змащені удень, щоб не рипіли). Другий увійшов до кімнати, ступивши ліворуч, до столу, а третій підійшов м’яко (на ньому були спеціальні бахіли) праворуч до ліжка, піднявши автомат. Тоді перший тінню ковзнув усередину кімнати і підійшов до ліжка з того боку, де лежав Святик. Не гаючись, підніс пістолет з глушником до дитячої голівки й вистрілив. Звук пострілу прозвучав тихо, наче десь випадково біля будинку хруснула гілка. І одразу ж другу кулю послав у закутану ковдрою постать дорослої людини.

Уперше в житті побачив Гайдук збоку, як розстрілюють його сина Святика та його, як безжально спрямовують ствол пістолета в голову дитини, щоб убити напевно, одним пострілом, без зайвого галасу — і простота цієї сцени на якусь мить спаралізувала його, наче це йому, а не манекену влучила в голову куля, розносячи вдрузки Мозок-1 і Мозок-2 — і цієї паузи злякався Груздь, боячись, що замаховці встигнуть втекти; начальник охорони штовхнув свого генерала, мовляв, прокидайся, час діяти.

І замість того, щоб увімкнути в кімнаті яскраве світло спеціальних ламп, знерухомити і знезброїти нападників, як домовлялися з Груздем, взяти їх живцем, Гайдук люто гукнув:

— Вогонь!

І пустив чергу з «Беретти» у першого — головного — вбивцю, а Груздь поклав другого і третього. Почувши наказ генерала, охоронці, замасковані «зозулями» на соснах, відкрили вбивчий вогонь по нападниках, що світилися перед ними як на долоні. Тільки одному з них удалося добігти до води й відштовхнути надувний човен із піщаного пляжу. Гранатометний постріл накрив його метрах у десяти від берега.

Тільки коли настала суцільна темрява і мертва тиша, Гайдук зрозумів, яку дурницю скоїв. Хто тепер доведе, що цих убивць прислав Палій?

Подзвонив до Києва, спитав — як Святик? Налякана нічним дзвінком Віра Іванівна, ще не прокинувшись як слід, сказала, що Святик спить. Гайдук попросив Груздя принести з будиночка пляшку віскі — сам боявся побачити вбитими Святика і себе й кров замаховців на чистих простирадлах; тремтів від нічного холоду і зігрівся лише після того, як зробив кілька пожадливих ковтків з горла.

Сірим світанком охоронці поклали п’ятьох убитих нападників у ряд на піску; світ ще був позбавлений кольорів, коли Гайдук вдивлявся в обличчя своїх вбивць: синюшне, набрякле обличчя першого здалося йому знайомим; але не згадав, де і коли його бачив. Ледве пізнав третього, якому куля потрапила в око — того мордоворота, що кричав на них зі Святиком, коли їхній човен наблизився до пляжу з Палієм та Леді. Інших не знав.

— Якщо о десятій прийде Палій, покажіть йому цих, — наказав заступнику Гайдук. — Може, когось знає. Викличте офіцерів Агентства внутрішньої безпеки. Я повертаюся до Києва. Груздь зі мною. Ніхто про те, що сталося, поки не повинен знати.

Подумав, що востаннє бачить Рогульку — цей куточок щастя, кохання, білих лілій і кривавих убивств. Місце, де похована Божена, де вбивали Святика і його, Гайдука.

Після невдалого замаху на Папу Климента XV державний секретар Ватикану кардинал Монті почав вимагати від охорони рішуче посилити заходи безпеки: