Читати книгу - "Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)"

обмежити появи Папи на публіці, прикрити вікна його палацу спеціальними прозорими непробивними щитами з нового наноматеріалу фортлар; об’їзди площі Святого Петра або відмінити зовсім, або здійснювати в броньованому папамобілі. На жодну з цих пропозицій Климент не пристав, вважаючи, що метою джихадистів є обмеження його особистої свободи, а значить, і свободи всіх вірян, застрашення християн, зведення їх до рівня стародавніх християнських громад у Римі, зацькованих владою і розтерзаних дикими звірами в цирках.

У неділю, 11 червня, Папа Климент, провівши ранкову месу у відкритому, як завжди, вікні, пішки вийшов до натовпу на площі Святого Петра; і хоч його супроводжувала посилена охорона, а перевдягнені агенти були розсіяні серед прочан, почуття смертельної тривоги не полишало ні Папу, ні його оточення: Климент згадав почуття приреченості Христа напередодні свята Паски в Єрусалимі, його страх смерті, самотність, беззахисність і зраду учнів — хоча швидко відкинув цю блюзнірську думку, це непристойне порівняння себе, скромного раба Божого, зі Спасителем.

Але ступивши у натовп людей, які випромінювали любов і відданість Папі, відчувши їхню енергетику добра, яка, наче тепле римське червневе повітря, огортала його, Папа заспокоївся, забувши про свої страхи, і з великою радістю взявся до звичної роботи — благословляти людей, які бажають відчути в його словах, доторках і похрещеннях частку Божої присутності, вірять у його надзвичайну місію, покладену на нього Господом.

«Чи я сам вірю в це?» — подумав він, відчуваючи, як піт зрошує йому чоло, заливає очі, крапає з кінчика носа, а хустку він забув у покоях — і попросити хустку в одного з охоронців соромився. Дав собі слово — не слухати керівників його охорони, які наполягли на тому, щоб під білу сутану він одягнув фортларову кулевідпорну кольчугу. Триста снайперів, система перевірки і контролю за якими була переглянута після замаху, охороняли Папу з дахів собору Святого Петра, колонади, що оточує площу немовби циркулем, і навколишніх будинків. Помилки, що призвели до попереднього замаху, були враховані, й випадкова людина, хоч би й в уніформі карабінера, не могла дістатися даху.

Нарешті Папа, стомлений, але щасливий — бо кожен поцілунок і доторк до малюка — шмаркатого, вередливого, зляканого чи лагідного ангелочка — приносив Клименту невимовне блаженство і смуток, бо позбавлений був такої простої людської радості — мати дітей і онуків. Біля лівого від єгипетського обеліску фонтана побачив невеличку групу людей, що стояли під словацьким національним прапором і тримали в руках плакат із написом «KOSICE».

Папа, широко посміхаючись, підійшов до земляків із простим привітанням «Агой!». Тільки наблизившись упритул до цієї групи прочан, зрозумів, навколо чого вони гуртувалися: на спеціальних ношах-візку лежала паралізована огрядна стара жінка з нерухомим безформним обличчям, схожим на сіру подушку, з грубо намальованими губами і бровами; сиве волосся старої було занедбане, нерозчесане, безнадійно жовтуватого кольору. З відразою Папа помітив, як слина хворої стікає з кутиків рота на підборіддя. Це був єдиний знак життя, бо заплющені очі й колір обличчя робили її схожою на мерця. Люди, що привезли сюди цю безнадійно хвору напівмертву жінку, оточили Климента й говорили навперебій, щось благали від нього — він ледве зрозумів, що це — їхня мати й бабуся, й вони просять — ні мало, ні багато — зцілити її, уздоровити, як робив це колись Христос. Хтось, мабуть, син, медично освічений, розповідав, що в хворої поліартрит і поліневрит, погіршені діабетом та інсультом — наче тут, на площі Святого Петра ці клінічні терміни могли допомогти скромному словацькому монахові сотворити диво. Охоронці нервували, боячись, що в таку спеку ця жінка може померти тут, на площі, чим зіпсує папську месу — й один зі швейцарських гвардійців, приклавши ліву руку до рота, викликав реанімаційну бригаду ватиканської медслужби, щоб допомогти якщо не жінці, то Папі вийти з цієї ситуації й не залишити по собі мертве тіло.

Але Папа перебував у іншому вимірі — таке з ним нечасто траплялося, — й, відключившись від галасу земляків, зосередився на молитві: «Отець небесний, дай мені сили допомогти хоч чимось цій нещасній, спаси і помилуй її». Подолавши огиду, поклав свою м’яку руку на чоло паралізованої жінки, відчувши смертельну холоднечу її тіла, наче родина тримала її в холодильнику, і, забувши про все, впав у транс. Йому здалося, що сили полишають його і що не існує великого збіговиська людей навколо нього, що він у пустелі, де наштовхнувся на нещасну, яка потерпає від спраги, й він має поділитися з нею останньою краплиною води; відчув, як гарячими стають кінчики його пальців, що торкаються чола нещасної, й затьмарення — коротке, як сон змореної людини, що йде по пустелі, вибиваючись з останніх сил, — зійшло на нього, і йому здалося, що він почув здалеку голос Месії: «Царство Боже ось-ось відкриється перед тобою», — а потім уже не чув нічого — і прокинувся від якихось вигуків, у чужому місті, серед незнайомих людей, нічого не розуміючи — хто він і де опинився.

Навіть словацьких слів не розумів, а натовп навколо нього кричав, що сталося диво — і тільки тоді, відходячи від нош (на таких ношах, що стоять на чотирьох ніжках із коліщатками, амбуланси забирають поранених в автомобільних катастрофах), Папа побачив незнайому стару жінку, що підвелася, задихаючись, простягла до нього руки і щось кричала, викривлюючи грубо розмальований яскраво-червоною помадою рот, у якому не було зубів; з рота лилася цівка слини — і Климентові стало гидко, наче зробив щось непристойне. І тільки тоді він побачив ще один плакатик, що його тримала гарненька кароока дівчинка років п’яти, і прочитав напис: «Дорогий Папо, будь ласка, порятуй мою бабусю Катарину Прокопчакову-Штіллер, твою колежанку з університету в Ружомбероку!» Охорона, побачивши свого патрона, близького до знепритомлення, викликала папамобіль і, всадовивши Климента всередину, де кондиційоване повітря принесло йому полегшу, відвезла до палацу Сикста, де очікував його особистий лікар, професор-інтерніст Серджіо Аруна, який діагностував у пацієнта стан вичерпання, близький до колапсу.

Засинаючи, Климент найбільше боявся, щоб йому не наснилася ця страшна баба з сірим розмальованим обличчям, з гнилісним запахом тілесних гріхів, що йшов від неї. Подумав, здригаючись, що ж насправді міг відчувати Христос, уздоровлюючи прокажених, вкритих виразками та гнійниками людей: можливо, й у Нього починалася блювота після таких зцілень?

Не знав,