Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

Заблукав у здогадах замполіт. Спочатку вірив: підписані визнання справді добровільні. ТАКИХ людей не допитують із «пристрастю». Був присутній на процесах кілька разів. Спеціально підганяв відпустку, щоб потрапити до Москви.

Помічав, від бадьореньких принародних зізнань арештантів декому ставало не по собі, зароджувалися сумніви; але в багатьох зростали лють і гнів до тих, хто наважився підняти руку на найсвятіше в країні. Сам же Іванов після тієї телеграми від двадцятого січня[41] дивився на все інакше; але плив по річці, не знаючи, до якого берега прибитися. Не знає й дотепер.

Багато пройшло людей через останній табір, а лише двоє не визнали провину. Не підписали протокол. Булах – той усе може витримати. Здивував Сивий. Найпроникливіший і найдосвідченіший погляд не помітить у кволому тілі непохитного духу. Довго майор не знав про це – підполковник підказав. Розгорнув формуляр. Ні підписаного свідчення, ні визнання провини, хоча пройшов, бідолаха, через найсуворіший, найжорстокіший допит, як завжди в таких випадках.

«Двадцяте січня?! – зашепотів раптом майор. – Цього дня підписана телеграма про тортури. Двадцять першого – день смерті вождя. Випадковий збіг чи удар нижче пояса, як і сказані слова Каменєва двадцять першого грудня – у день народження Сталіна!»

Замполіт міряв кроками кабінет. Чомусь знову пригадав утікачів. Як вони там: Булах, Макар і Сивий? У погоні все може трапитися: переборщать сержант або собака. Та й Бугров може зірватися.

Лише думи про недуги країни відволікли від неприємних розмислів. Із такими, як втікачі, йому зараз усе зрозуміло, а як зрозуміти те високе й далеке, про що говорив батько, показуючи рукою в стелю. Багато чого змінилося у двадцять дев’ятому після вислання Троцького й святкування п’ятдесятиріччя генсека. Здається, тоді вперше Каганович і Ворошилов проспівали хвалебно-урочисту оду на честь Вождя. Мелодію та настрій підхопили інші, навіть ті, хто до цього бив у найболючіші місця. Заспівали й продовжували співати. Колективізація… Табори… Росія й справді була неписьменно-постоловою з дідівською сохою. А тепер…

Іванов уявив-зміряв прожитий шлях і зрозумів: пальців вистачить, щоб порахувати прожиті у спокої роки, та ба, місяці. Після громадянської війни – боротьба з бандами, із прихованою та недобитою контрою; потім індустріалізація, колективізація, шкідництво, кров і безсонні ночі; вбивство Кірова й тридцять сьомий рік; Вітчизняна й смерть Сталіна… А на доважок – лютий ворог, лютішого й підступнішого не придумаєш навіть у хворобливому маренні, якщо сказане та написане – правда. Такого накоїв, таких людей зганьбив – розкривати роками… Чи правда потоне у драговині часу?…

– Цирк, кроксворд, – як часто вигукував начальник табору.

У зоні знали про любов підполковника до цирку. Коли приїздив до Москви, то обов’язково відвідував на Цвєтному бульварі. Хоча б одну виставу. «Артист! Циркач!» – залежно від інтонації – вища похвала начальника табору й водночас найганебніше тавро.

– Такий цирк, – прошепотів майор, сподіваючись, що вже до денця випив свою гірку чашу. Берія – остання краплина. Та межа, після якої людина втрачає себе…

На кінці тростини у відблисках багаття зміїним жалом блиснуло лезо. Макар швидше інстинктивно, ніж свідомо, відсахнувся убік. Тієї ж миті лезо стилета промайнуло біля вуха, розпороло рукав плаща й дряпнуло шкіру плеча. Величезний кулак знайшов обличчя Профа. Випустивши тростину, той звалився на землю. Юнак відкинув ногою зброю, нагнувся, згріб Пахана за грудки, рвучко поставив на ноги…

– Говориш, Амбі – амба… Я тобі покажу, вчена гнидо, амбу, – примовляв Макар після кожного удару.

Коли Проф лантухом валився на землю, хлопець ставив його на ноги і пояснював: «Ми лежачих не б’ємо»; а осатанілий кулак знову врізався в плечі, груди, голову й боки. Бив несамовито, люто, вкладав у кожен удар свинцевий тягар табірних днів, які пішли в ніщо. Спочатку Проф вив, смикався, потім хрипів, схлипував, нарешті затих. Зм’як. Тишу вечора все менше порушували примовляння Макара та його хрипке дихання.

Одначе, коли зрозумів, що бранець знепритомнів, хлопець, заточуючись, пішов до вивертня. Над багаттям, розливаючись солодкуватим запахом, усе ще парував казанок. Макар зняв із таганця посудину, відставив подалі, стиснув голову долонями, опустився на вивертень, але погляд від дикого варива не зміг відвести…

Полум’я багаття згасало. Усе навколо затопив морок. Лише крізь верхівки дерев, немов крізь дірявий навіс, визирали мерехтливі зірки. Ніч запанувала в тайзі. Темрява підкрадалася до багаття. Іноді вітерець дмухав на полум’я, язики вогню тяглися за ним, але відразу знесилені поверталися назад. Темрява терпляче чекала, доки обвуглиться ще один шматок дерева, і крок за кроком просувалася вперед. Жерла все на своєму шляху.

Макар нерухомо, мовчки сидів біля багаття, але коли темрява ковтнула казанок, хлопець немов отямився.

– Один-два, один-два.

Це була перша думка в порожній, але важкій голові. А може, й справді Амбі – амба? Стежки його й Профа під час втечі зближалися, а тепер і зовсім злилися?! Навіщо, піднімаючи біля схорону руки, сховав у рукав тілогрійки ніж?… Невже Проф правий?! Макар знизав плечима. Невже там, на волі, йому зараз вже немає місця? І головне – він ніколи своїм ТАМ не буде?!

– ТАМ… ТАМ… – немов закляття, шепотів Макар. Невже й справді злилися? Проф правильно спостеріг: у житті – дві дороги… Та й дід не раз говорив про це…

І що довше втікач сидів біля багаття, то неспокійніше ставало на душі. Іноді здавався собі мерцем. Виходив