Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

Після вироку суду Макар повернувся в камеру і застиг, мов нерухомий валун, на вузьких нарах, нічого не помічав, не розумів, що відбувається довкола. Усе здавалося далеким, нереальним, як сон: прокинеться, розплющить очі – поруч дід, мати, бабуся й гості, а навколо безмежна вільна тайга… В’язень розплющував очі, зупиняв погляд на стінах, загидених матюками й оголеними фігурами в соромітницьких позах. «Як же так?! Як же так?!» – постійно дзвеніло в голові.

Розумів: дві людини – не два лебеді. Але як можна стріляти птаха на гнізді? До того ж лебедя! Звір не шкодить, не почне заради потіхи рвати здобич! Чому не судили третього браконьєра? Брехав же! Ой як брехав!

Коло замикалося… Макар почувався безпомічним, як у дитинстві, коли понад добу блукав засніженими нетрями: куди б не подався – виходив на свої ж сліди… Від люті й безсилля стискав величезні кулаки, шкодував, що не послухали Герку й не залишили всіх трьох браконьєрів у болоті. Довірився б тайзі – болото й зелене безмежжя, як ніхто і ніщо, вміють зберігати чужі таємниці.

З кожною секундою ночі й дні видавалися болючішими, чорнішими, але одного разу на душі стало спокійно та легко. Важка, як після чаду, голова просвітліла, здалася невагомим, порожнім казанком.

Усе, виявляється, просто… Якщо життя занапащено – навіщо жити?… У камері «базарили» про відправку до колонії, але хлопця тепер ніщо не тривожило. Яка різниця, де здійснить свій задум: у камері, на етапі, на зоні…

Із тупою байдужістю Макар зупинився перед дверима, до яких привів наглядач. Звично проскреготали петлі. З тією ж тупою приреченістю арештант переступив поріг. Не відразу збагнув, що стоїть перед дідом…

Від несподіванки оторопів, позадкував, але важкі двері кімнати побачень із гуркотом зачинилися. Сивий наглядач підштовхнув його до лави, посадив навпроти старого, потім подивився виразно на годинник і відійшов до дверей.

Юнак із дідом привіталися, обмінялися незначними фразами. Федір Корнійович не знав, як почати розмову. Як повідомити про лихо? Чим підбадьорити? Що сказати, щоб онук міг подужати непосильний тягар майбутніх років?

Нерішучість старого Макар сприймав по-своєму, мовляв, якщо і жаліє його, злочинця, то лише тому, що своя кров. Знав би, куди ведуть – не пішов. Слова діда не усвідомлював. Відповідав механічно. Думав лише про те важливе, що спало на думку вчорашньої ночі…

– …і Микита Омелянич, і Пав Ларентич обіцяли поклопотати. Кузьма, однак, пропише. Про захисника мовчу – тому по службі належить… Так що не бери дуже в голову – по-іншому скоро все обернеться. Згадаєш мої слова. Правда – вона і є правда…

– Не беру. Не беру, – байдуже погодився Макар.

– Воно з одного боку – птах. З іншого – людина. Як би переважує. Та тільки тих і людьми язик не повертається назвати – нелюди… Якщо все так було…

– Ти що, діду, не віриш? – Голос онука затремтів. Він увесь стиснувся, засовався на лаві, немов хотів сповзти під стіл.

– Якби не вірив, не прийшов би. Та й не про це розмова, – старий покректав, покрутив шиєю, розстебнув один ґудзик на комірі, потім продовжив повільно, тяжко: – Життя – воно що хочеш підсуне. Головне – завжди й скрізь залишатися людиною. Не знеславити себе.

– Так я ж і речу про ганьбу, – майже простогнав Макар. – Як людям дивитися в очі після в’язниці? Дивитися тобі, бабусі, матері? А Жека? Оце тобі старший брат!

– А що на волі мало нелюдей? – ця фраза скотилася з губ старого гладенько, а на наступній запнувся, немов із набитої стежки повернув раптом на бездоріжжя. – А в ганьбі… Ганьба – вона… Мало ти, онуку, прожив, щоб про ганьбу… Ганьба…

– Тобі легко, – посмішка скривила губи юнака. – Сам же говорив про щербинки, як вони душу тривожать. Дядько Макар зрозумів би… А ти, діду… Куди тобі, коли сам світлий та чистий, мов вода в озері нашому, де народжується джерело. А ще партизанив! Чарки не бачив у тебе на свято. Навіть коли син приїхав. Тютюну не знаєш. Один гріх – люльку порожню смокчеш…

– Ну, онуку! Ну й уважив. Виходить, недарма топтав земельку й стежки в житті прокладав, коли таким тобі видюсь, – легко почав старий, потім знову заспотикався. – А про життя моє… Про життя… До денця нікому не відкривався. Діти не знають. Зараз… Зараз, коли лихо таке… Не знаю, як із маткою й житимемо… А ти говориш про ганьбу…

Федір Корнійович відкашлявся, кинув косий погляд на чужинця. Маячить біля дверей, немов і не помічає їх, а сам вуха, як рись, нашорошив. Тяжко говорити про таке при сторонньому, але й мовчати не можна, а то зовсім заклинить. І так скільки днів набирався рішучості!

– Так ось, онуку. Одружився, як тепер говорять, по любові. Два роки за дівкою ввивався. Півнем ходив-обіхажував. А Катуня моя красою на весь повіт і навіть губернію славилася. Син повітового старшини сватався. Батько його ледве не на колінах просив… Родом Катуня з наших місць, але коріння козаче. Пращури її, як і мої, прийшли з-під Дніпра, коли цариця козачу вільність порушила.

Так ось, обвінчалися ми з Катериною. Місяць-другий минув. Ще не вжилися як потрібно, а я давай норов дівочий ламати. Козачу гордість вибивати. Особливо – як вип’ю.

Розумієш, онучку, не любила вона, коли під хмелем додому повернуся, а ще більше, коли чіплявся п’яний. Із тверезого чоботи зніме, поставить балію з теплою водою; бувало, й ноги інколи вимиє, витре, коли на роботі натомлюся.