Читати книгу - "Пульсари"

Здивувати надумав… Уже не вдасться. Жив би, як усі, скільки нам залишилося тих років — і зозуля не захоче їх рахувати, полінується на дріб’язок дзьоба розтуляти. А й ті, бач, хоче спаскудити. Сивина розуму не додала, а й останній забрала.

Навчали Віталика мудрі люди, із великим стажем та всіма відомими старими і малознаними новими технічними засобами, починаючи від вербової лозинки й кінчаючи дисплейними апаратами. Не всього навчили, бо строк короткий, але вміє говорити, знає, що сонце ховається за горизонт на заході. І на тому спасибі. Решту знань сам здобуде: якщо розумний, на чужому досвіді довчиться, а ні, то на своєму. Батько допоможе, мати підкаже (є така жінка у передмісті, де черешня росою зблискує і полуниця червоніє з-під листя).

Подякувавши рятівникам і педагогам та пообіцявши їм «віддячити», Мусій написав розписку й забрав сина з того санаторію, де залізні грати на вікнах і високі мури навкруг. Відпускали не назовсім, а для стажування в сім’ї.

Зовні Віталик такий, як і був: широкоплечий, повільний, спокійний. Нічому не дивується, і в цьому чи не найбільший успіх Психолога, він щодня казав Віталику: «Дивуватися вголос дозволяється тільки малим дітям та професорам, таким, як Верхуша. Люди без вчених звань і високих відзнак поводяться стримано».

Спасибі Психологу. Йому треба особливо віддячити, думає Мусій. І Верхуші слід занести коньячок — сердечний дідуган, навіть сплакнув на прощання. А Ірині Олексіївні, головній рятівниці, Мусій витеше пам’ятник на могилку її матері. Слава богу, за роки протипожежної боротьби ще не розучився тримати в руках зубило. Але то діло завтрашнє. А от як сьогодні бути з Віталиковою матір’ю? Ще з переляку параліч розіб’є.

— Ти ось що, синку, ти нічого матері не пояснюй, бо вона у нас… нервова вона. Завтра будемо з нею… І взагалі, поменше базікай, побільше слухай.

Віталій мовчав, виконуючи батьків наказ.

Мусій відчинив двері, кашлянув у сінях. Помітив, що на гвіздку немає відра з лійкою, отже, Галя пішла на кладовище. Глянув на Віталика — свій же. Ось прийде Галя, точно скаже. Може, й не свій. Просто Мусій звик чи, точніше сказати, не відвикав від нього, от і здається, що свій. За обідом стане ясно, наш чи ні. Правда, кучері в’ються у нього по правій різьбі, а до аварії ніби крутились по лівому штопору. І ніс трохи нерівний. І шкіра щось надто ніжна. Ну та по лікарнях, це ж ясно. Ось дома обвітриться, засмагне.

Ледь встигли нехитре Віталикове придане із торби викласти, як рипнула хвіртка. Мусій визирнув у вікно: Галя відром води хребта надриває. Ослабла, бідолашна. А раніше з кумою могли лантух картоплі через борт кузова перевалити. Прожогом кинувся допомагати, а заодно й попередити.

— Що це ти такий добрий? — здивувалася дружина, передаючи відро, давно вже не пам’ятає, щоб допомагав у домашній роботі…

— Та так, Галочко… Там у хаті мій син… І твій тепер, — випалив Мусій, забувши про намір нічого такого сьогодні не казати.

Галя зупинилася. Глянула на Мусія, немов цвяха у лоб йому увігнала. Забрала відро, обливши Мусієві черевики.

— Таки розстарався, пес блудливий, — процідила крізь зуби. Щоки її і шия вмить узялися червоними плямами, ніби вона в кропиві переспала. — Ну, веди, знайом.

— Ти мене не так зрозуміла, — силкувався загородити дорогу Мусій. — Він і твій син…

Проте Галя рішуче змела з дороги Мусія, немов гниле яблуко, і зайшла до світлиці. Якби знав, що в неї ще стільки сили, то й не жалів би її, і за відром не виходив. Їй, можна сказати, задарма сина вернули, а вона ще й приндиться! Атож! На твій город, славна-хороша, літаюча тарілка не сяде, а якщо й заблукає яка, то екіпаж не вилізе для переговорів. І не те щоб зла, а якась притуплена, думки тільки навкруг скоромного й крутяться. Стидалася б на старість…

Глянувши на парубка, що господарем розклав лікті на скатертині і такий був схожий на її сина, що кричати хотілося, Галя одразу впевнилася — Мусієва порода.

— Де ж твоя мати? — запитала замість привітання, немов уперіщила гостя різкою.

Віталик пригадав, як учили його, що мати у передмісті, де спіють черешні і полуниця під листям ховається, вже хотів так і сказати, але щось заважало.

— Батько казали, що ви моя мати.

— Твій батько наговорить сім мішків вовни натщесерце і десять після опохмелку.

«От дармоїд, Психолог! Думав ще нести йому пляшку за те, що навчив Віталика не дивуватися та мовчати. А воно, бач, як розбазікалося! Зекономимо вісім двадцять, не понесемо Психологу».

— Ну що? Зголоднів? — подобрішала Галя. — Батько тільки свою горлянку ублажає. Мий руки. Ходи за мною. Тебе як звати?

— Віталієм.

Галю всю тіпало й шматувало, немов поклали її під барабан молотарки. Чи тому, що цей Віталик був такий схожий на її покійного сина, чи від злості на чоловіка, від смертельної образи. Тож-то двадцять років — Галя придивилася до парубка — так, двадцять років слугувала чоловікові, мов рабиня, терпіла всі його гульки, чистила брудні піджаки після чергового запою, стягала непритомному чоботи, мила ноги, все прощала, а воно, гнидяве, кохалося десь на стороні. Хоча б розум мав, — куди це годиться, щоб два брати однакові імена мали!

— Ходи, парубче. А ти налий води в умивальник, — це вже до «гнидявого».  — І рушника подай.