Читати книгу - "Війни художників"

Через різну ширину колії зазвичай радянські поїзди йшли тільки до кордону, а далі треба було пересідати на інший поїзд. Але було кілька вагонів, які просто переставляли на залізничні візки з відповідними ширині колії колісними парами. Гущенкові пощастило потрапити саме у такий вагон.

В його купе біля вікна вже сиділа дівчина. Його сусідка на цю подорож. Він її трохи знав — секретарка Герасимова Лілія Гофман. У купе поряд їхав чиновник від Спілки московських художників Петро Гагарін.

Дівчина була гарною. Довге біляве волосся, сірі очі. Світла шкіра, римський ніс. Невизначеного віку — між двадцятьма і тридцятьма роками.

— Здрастуйте, Миколо Петровичу, — ввічливо привіталася вона.

— Привіт, — він поставив чемодан під сидіння. Відзначив, що в секретарки Герасимова речей більше щонайменше утричі. — Ми, здається, знайомі, — він із цікавістю поглянув на неї.

— Я вас, звісно, знаю. Хто ж не знає художника з Франції Миколу Гущенка? — посміхнулася вона у відповідь на його зацікавлений погляд.

— Чому з Франції? — здивувався він, сідаючи навпроти.

— Не уявляю, — його супутниця опустила вії й накреслила щось мініатюрним пальчиком на столі. — Так говорять, що ви приїхали із Франції. А ви мене знаєте?

— Я вас теж трохи знаю. Який художник у Москві не знає чарівну секретарку самого голови оргкомітету радянських художників товариша Герасимова?

— Напросилася на комплімент. Утім, дякую.

У міжнародному вагоні полиці для спання були одна над одною — з одного боку. На другому боці був столик й умивальник. Загалом купе було зручне, якщо не враховувати духоти від розпечених сонцем стін вагона.

Зазирнула провідниця. Він замовив собі й новій сусідці каву.

— Дуже дякую, — подякувала вона.

— Нагадайте, як вас звати.

— Лілія, — почулося у відповідь. — Лілія Гофман.

— Гарне ім’я. Та й прізвище знамените. Був такий казкар. Знаєте, мабуть, — казки Гофмана? Не ваш родич?

— Гофмана знаю. Я викладала у школі німецьку мову і зарубіжну літературу. Зокрема, й Гофмана. Але не маю до нього жодного відношення. Це серед німців дуже поширене прізвище.

— Як у Росії Іванов? — пожартував Гущенко.

— Можливо. У будь-якому разі, як Петров — точно.

Тим часом поїзд набрав швидкість і розмірено застукотів. Залізничні пакгаузи і брудні будинки швидко закінчилися, і далі поїзд мчав по мальовничій лісистій місцевості. Верхівки дерев мчали за потягом, складаючись у різні химерні фігури.

За кавою поговорили про ранню весну і красоти Москви. Про те, які гарні нові станції метро. Який надсучасний вид транспорту тролейбус. І про те, що от-от по радіо будуть передавати не тільки звуки голосу, а й обличчя диктора. Словом, розмова сусідів по купе про все і водночас ні про що. Під час розмови Гущенкові, правда, здалося, що сусідка надто пильно спостерігає за ним. Але він відразу списав це на свою параною, що з дня на день прогресувала. Можливо, й автомобіль під вікнами, і слюсар Гвоздиков, який підслуховує під дверима, — це простий збіг обставин? Наприклад: автомобіль — його не стосувався. А слюсар Гвоздиков просто вуаєрист. Від французького «вуаєр» — дивитися. Так у Франції називали людей, які люблять підглядати за інтимним життям сусідів чи сторонніх людей. У СРСР цього слова не знали. Тому що подібних людей відправляли на уранові рудники або на золоті копальні на 25 років. Чому Гвоздиков не може бути вуаєристом?

У двері постукали, і до купе зайшов давній знайомий Гущенка — Петро Гагарін. Гагарін був чиновником зі Спілки московських художників, який мав відповідати за технічну підготовку виставки. На ньому був костюм, що просився в чистку, і блакитна сорочка з Мосторгу. Гагарін був товстим коротуном, з чималим черевом, лисиною, обрамленою сріблястим пушком, великою головою з подвійним підборіддям з ямочкою.

Гагарін колись сам починав, як художник, але швидко проміняв непевність творчої долі на стабільність і впевненість у дні прийдешньому номенклатури від мистецтва. Йому було близько п’ятдесяти років, і він був цілком задоволений чиновницькою долею. Гагарін поставив на стіл пляшку горілки «Екстра». Було очевидно, що Гагаріну — гульвісі й веселуну — відверто сумно.

— Ну звісно, — розвів руками Гущенко. — 3 чого б іще почати.

— А ти як думав? — сяючи задоволеною посмішкою, Гагарін потиснув руку Гущенкові й хвацько, відстобурчивши товстий зад, поклонився і чмокнув у зап’ясток Лілію.

— Доброго дня, фрау Ліліє!

— Доброго дня, гер Гагарін. По-перше, мені більше подобається фройляйн Лілія. А по-друге, принаймні до кордону, товаришка Лілія, товаришу Гагарін.

Лілія швидко приготувала бутерброди із сиром. Хліб і сир теж приніс із собою завбачливий Гагарін. Двері купе замкнули.

Горілка під плавне похитування вагона зближує, і скоро всі вже поводились як давні знайомі. Тим більше, що й раніше не раз зустрічалися, але не так кулуарно.

— Гущенку, ви знаєте, що означає назва цієї горілки? — загадково, з хитринкою в погляді, запитав Гагарін, якому алкоголь зовсім розв’язав язика. Він постукав пальцем по пляшці.

— «Екстра»? — найкраща. Це ж очевидно, — не роздумуючи відповів Гущенко.

— Угу, — погодилася Лілія, надкушуючи бутерброд.

— Ні. Читайте, як абревіатуру «Эх, как стало тяжело русскому алкоголику».

Лілія голосно засміялася, Гущенко теж посміхнувся, а Гагарін реготав, ляскаючи долонями по стегнах.

— А тепер — у зворотньому порядку, — продовжив веселун Гагарін: — «А разве так создашь Коммунистическую экономику?»

Веселощі продовжувались, та поступово розмови перейшли на професійні теми.

— Я бачила, як ви працюєте, товаришу Гущенко! Дуже швидко! Мені взагалі подобається, як ви малюєте, — говорила Лілія