Читати книгу - "Павло Скоропадський — останній гетьман України"

Полтавець-Остряниця твердив, що оскільки назва товариства була перебрана від його «закордонної групи», то саме він знімає з «Тимчасової Генеральної управи Українського національного вільнокозацького товариства» та її печатки назву «Українське національне вільнокозацьке товариство», і надалі вживання цієї назви буде вважатися не дійсним і розглядатиметься як самочинне. Група Полтавця-Остряниці заявила, що саме вона і тільки вона продовжить свою працю під назвою «Генерального комітету Українського національного вільнокозацького товариства». У 1923–1924 роках Полтавець навіть видавав свою газету «Український козак».

У 1921-му Скоропадський розійшовсь і з Моркотуном та скоріш за все відійшов од масонства. Перебуваючи у Франції, Моркотун працював чиновником на французьких залізницях і разом з тим читав лекції з кабалістики, займався окультизмом. У Парижі Моркотун брав участь в об’єднанні російських і українських масонів і «працював» як у вищих масонських градусах, у ложі «Милосердна дружба», так і в початкових емігрантських ложах: «Астрея» і «Північне Сяйво». На початку 1950-х років він іще приходив до російської ложі «Астрея» у Парижі. Помер Сергій Костянтинович наприкінці 50-х років на острові Мадейра.

Євген Чикаленко у середині 1920-го змалює Скоропадського «…і нерозумним, і нерозвиненим політично, і нещирим, а тільки сміливим і рисковитим…», він просто «шарлатан», який хапався за все, аби вдержаться на висоті; він не зумів навіть з честю скінчити своєї кар’єри «українського гетьмана…» Чикаленко пише, що Скоропадський «політичний шахрай, дегенерат», а «…його гетьманування було повне безглуздя, щирої відданості поміщицько-добровольчим аспіраціям».

Колишній міністр гетьмана Зеньківський додає свої враження про гетьмана: «Зараз — наскільки мені дозволяють судити зустрічі і розмови у Берліні — це вже просто авантюрист, що зробив ставку на самостійну (при німецькій, а не польській підтримці) Україну».

У той же час Олександр Скоропис-Йолтуховський у листі до Чикаленка пише, що Скоропадський під час свого гетьманування «…був перепрацьований, затурканий і нашими, і німцями, і москалями, з тягарем моральної відповідальності за неморальний спосіб одержання влади — цей первородний гріх його гетьманату…», але зараз — влітку 1920-го — це «…абсолютно моральна й розумово здорова людина, без сильної волі, щоправда, але наскрізь чесна й порядна… надзвичайно симпатична, одверта й щира людина, з державним розумом».

На початку 1921 року, продавши прикраси Олександри Скоропадської та папери на міфічні ліси в Росії (41 тис. десятин, що колись належали Дурново), Скоропадські придбали дім у Ванзее, що на західній околиці Берліна. Їм дістався величезний старий будинок XVIII сторіччя з 15 великих житлових кімнат і з безлічі підсобних приміщень. Поруч з будинком був великий регулярний сад, який теж належав Скоропадським. Донька Павла Петровича згадує, що родина вела велике господарство й утримувала великий курятник, дві-три свині. «Двір» відставного гетьмана складали секретарі, родичі, утриманці, прислуга. Постійним секретарем Скоропадського став Сергій Шемет (колишній лідер партії хліборобів). У той час на «звані обіди» Скоропадських сходилося до 50 людей. За столом у них бували: герцог Ліхтенберзький («великий друг сім’ї» — за свідченням доньки Скоропадського), спадкоємиця німецького престолу Цецилія, генерал Гренер (зміщений із міністра оборони), Зеленевський, Полтавець-Остряниця, граф Олсуф’єв… Варто зазначити, що у 1921 році Німеччина потерпала від економічної кризи, третина населення голодувала, а харчі коштували дуже дорого.

Існує інформація, що Павло Петрович тоді мав 200 мільйонів німецьких марок, які він одержав за продаж маєтку його дружини в Англії. З іншого боку, Скоропадський уже навчився «торгувати Україною». Різним французьким капіталістичним товариствам він продавав концесії та боргові зобов’язання, що мають вступити в силу з того часу, коли гетьман Скоропадський відновить свою владу в Україні. Урядові установи УНР у екзилі у 1921–1922 роках зробили попередження про те, що зобов’язання Скоропадського будуть вважатися урядом УНР незаконними і будуть переслідуватися, згідно з карними законами уряду УНР.

У 1921-му фінансові справи у гетьмана йшли добре й частину грошей він вкладав у політику. Тижнями у домі Скоропадських жили та харчувалися політики: В’ячеслав Липинський, Дмитро Дорошенко, Олександр Скоропис-Йолтуховський, Василь Степанківський (керівник українського пресового бюро в Лозанні).

Липинський у 1920-х тяжко хворів та часто лікувавсь, і йому були конче необхідні кошти, що міг дати Скоропадський. До того ж пан В’ячеслав був схильний до спиртного і витрачав чимало грошей на шнапс.

Степанківський мав добрі зв’язки у німецьких урядових колах і намагався зв’язати Скоропадського з міністром закордонних справ Німеччини. Саме Степанківський познайомив Павла Петровича з колишнім секретарем німецького посольства у Лондоні фон Шубертом.

Скоропис-Йолтухівський вживав певних заходів для заснування Комітету допомоги українським полоненим під керуванням гетьмана. Він розвинув діяльність, використовуючи для цього свої колишні контакти як голови «Спілки визволення України». Скоропадський намагається залучити для досягнення своїх цілей полонених українців (колишніх солдатів і офіцерів російської армії), що затримались у Німеччині ще з років Першої світової війни. Таких полонених налічувалося до 10 тисяч осіб. Але представник українського «Червоного Хреста» доктор Матюшенко намовив представників полонених передати справу опіки над полоненими і всі надані фонди комітетові «Червоного Хреста». Скоропадський так і не зміг добратися до фондів і до керівництва полоненими.

Усім українським дипломатичним представництвам за кордоном наказувалося стежити за гетьманцями та «без розголосу» паралізувати всі їхні заходи. В той же час дипломати-розвідники УНР звітували Петлюрі: «…плани Скоропадського, незалежно від того, у якій ступені вони зв’язані з німецькими планами, при сучасній ситуації не мають за собою на німецькому ґрунті нічого такого, що можна б вважати безпосередньою небезпекою для УНР зовні…», але «…праця Скоропадського все-таки шкодить у деякій мірі урядові УНР у його змаганнях вести близькі стосунки в Західній Європі».

Еміграційна ліва газета «Україна» (групи Винниченка), що виходила у Відні, поширюючи чутки та відверті наклепи, вела брутальну кампанію проти Вишиваного та Скоропадського.

Протягом 1921 року «Український союз хліборобів-державників» створює гетьманські організації у Польщі, Румунії, Болгарії. Скоропадський і Степанківський намагалися зацікавити «гетьманською ідеєю» англійський уряд, вплинути на нього на користь Скоропадського та через посередництво Англії дістати від Румунії дозвіл і допомогу в утворенні на румунській території збірного пункту для міфічних військ Павла Петровича. Скоріш за все від Англії Скоропадському потрібні були гроші, а можливо, і підтвердження його статусу.

За даними української місії УНР у Бухаресті, П. Білопольський (засновник гетьманської організації у Румунії) намагався передати румунському уряду меморандум про діяльність