Читати книгу - "Зоряні крила"

Танки стояли на платформах, дбайливо закриті величезними полотнищами брезенту. Все вже було на своїх місцях. Сергій Король зіскочив з останньої платформи і ще раз оглянув ешелон. Вагони стояли на запасній колії, відгороджені від сторонніх очей багатьма такими ж довгими ешелонами. Тут і там снували червоноармійці. Нічого особливого не відчувалося в їх настрої — люди несли свою звичайну службу.

У військовій формі Сергій Король здавався ще ширшим, ще вищим на зріст. Три квадратики і танк прикрашали його чорні петлиці. Старший лейтенант танкових військ Король командував людьми і машинами, зібраними в ешелон.

Орленко виринув десь з-під платформи. Форма зробила його ще масивнішим. Він підійшов і спинився біля Короля. Вони зустрілися у воєнкоматі, одержуючи обмундирування, і з того часу не розлучалися. Разом працювали з ранку до пізньої ночі, готуючи все до найменших дрібниць, приводячи у блискучий порядок свою частину. Це вдалося зробити досить швидко — танкісти, люди складної техніки, розуміли все з одного слова. Пояснювати наказів не доводилося.

І от настав час, коли було зав'язано останню мотузочку, закріплено останній болт на платформі. Ешелон підготували до відправки на кілька годин раніше строку.

Король ще раз, уже востаннє, пройшовся понад вагонами. Все було зроблено, все перевірено. Можна іти доповідати командирові.

Він пішов до командира полку, доповів про готовність і дістав дозвіл іти в місто до дванадцятої години. Вирушати ешелон мав, очевидно, тільки ранком, хоч наказу про це ще не було.

Король і Орленко радо скористалися з дозволу командира. Це вперше з того часу, як одягли вони військову форму, вдалося їм вийти до міста.

Тепер дивне враження справляв Київ. Король роздивлявся його так, ніби взагалі вперше потрапив у це місто. Змінилися не так самі вулиці, як тон руху, загальний настрій. Автомобілі проходили з синіми затемненими фарами, вже одного цього було досить, щоб зробити місто невпізнанним. Колони ще не озброєних, а тільки одягнених у військову форму призовників нагадували про мобілізацію. В нічному небі, патрулюючи, гуркотіли літаки.

Цього вечора Король ясно зрозумів сильне і захоплююче почуття людини, на плечі якої покладено відповідальність за спокій людей цього міста, за долю цілої країни. Останніми днями подумати про щось подібне просто не було часу. Зараз ці думки формулювалися чітко і ясно.

Десь на вокзалі стоїть ешелон Сергія Короля. Брезентом закриті до часу довгі скорострільні гармати. Біля танків ходять танкісти, прислухаючись до кожного слова, до кожного наказу. І все це для того, щоб спокійно могло дихати місто, щоб діти бігали вулицями, збираючи каштани. За цей спокій відповідає і він, старший лейтенант Король.

І Король з Орленком пройшли на свій завод попрощатися.

Завод і всі його відділи працювали тепер напружено, як ніколи.

Марина Токова поруч з Юрієм Крайнєвим пройшла повз них. Вони привіталися, але спинитися і розмовляти ні в кого часу не було. Виявлялося, обидва командири тут ніби заважають — тільки вони нічого не роблять.

Король подумав, що всі ці люди вже знайшли своє місце і йому слід бути теж на своєму місці. Став говорити про це Орленкові, і виявилося, що думають вони про одне. Тоді вже, не вагаючись, швидко попрощалися юнаки з усіма знайомими і повернулися до свого ешелону.

Так відчувся в Києві перший подих війни. Ще бували місяці миру, коли ясно світилися ліхтарі на вулицях, коли легковажні могли навіть забути про те, що в світі іде війна Але гармати, не перестаючи, гриміли в Європі, і хвилини передишки не могли обманути нікого. Темна дипломатична гра плелася у світі, і нарешті настав день, коли ворог напав на СРСР, коли справжня війна стала реальністю, настало двадцять друге червня 1941 року.

Багато чого передумав Юрій Крайнєв у перші години після початку війни. В Києві ходили тільки чутки, невиразні і тривожні, але Крайнєв уже знав усе. Валенс розбудив його дуже рано, розказав про початок воєнних дій і зник, його негайно викликали в Раднарком — видно, інституту стратосфери війна ставила особливі завдання.

Крайнєв довго сидів нерухомо у своєму кріслі після того, як зник за дверима Валенс. Він дивився крізь вікно на червневе небо; воно було спокійним, глибоким, мирним. Але в цьому небі кожну мить могли з'явитися бомбардувальники німців, і Крайнєв уявив це собі так яскраво, що навіть очі мимоволі міцно закрилися.

В ці хвилини особливу відповідальність на собі відчув Юрій Крайнєв. Не можна сказати, щоб раніше він не готувався до війни. Швидше навпаки — все життя його було присвячене саме цій підготовці. Літаки його призначалися саме для війни, а вся робота його присвячувалася тільки їм.

Але коли війна стала вже не майбутнім, а реальністю, то виявилося, що зроблено зовсім не так багато, як хотілося б. Робота над крейсером була безперечним успіхом. Сьогодні його крейсери вже, мабуть, пішли в бій, але зараз треба думати про досконаліші машини. Конструктори в Радянському Союзі створили дуже добрі типи швидкісних винищувачів, здатних перемагати найкращі німецькі зразки, але спокою ця думка не приносила. Може, навіть варто на якийсь час припинити проектування і всякі дослідні роботи, а самому сісти на літак і змагатися з ворогом? Проте цю думку Крайнєв відкинув дуже швидко — сила його не в цьому. Він мусить винайти машини абсолютно надійні