Читати книгу - "Дівчинка на кулі"

Страж порядку вкотре у найменших деталях інструктує, як саме я повинна тримати дисципліну і вчити дітей правильно поводитися на столичних вулицях. Нарешті я не витримую і кажу співрозмовникові, що найголовнішим моїм обов’язком є перебувати поряд із вихованцями, а через його інструкції я стою на протилежному боці від них. Поруч підземний перехід, ми з міліціонером східцями спускаємося вниз, — але в цей час із криками: «Вчительку міліція забрала!» — мої семикласники бігцем перетинають Хрещатик у зворотному напрямку! Знову скрегіт гальм і невимовне обурення водіїв. Страж порядку ні живий ні мертвий: один учень вискочив з-під коліс фактично в останню секунду! Пережитий страх пробуджує в мені справедливе обурення — і вичитувати міліціонерові починаю вже я. Приголомшений раптовою зміною моєї поведінки, він береться допомагати збирати школярів з обох боків Хрещатика в одну групу. Діти трохи налякані, трохи шибенично веселі, — але це ще квіточки! Ягідки достигають поруч: найменший на зріст семикласник труситься, як заячий хвіст.

— Він з’їв двадцять три порції морозива! — несподівано видає причину невтішного стану Ростика завжди усе-все знаюча Сніжана.

— Боже, це ж більше кілограма! Ведіть нас у їдальню, вареничну, кафе! — напосідаюся на міліціонера.

Офіціантка приносить нам чайник окропу. Ми напуваємо ним горопаху Ростика, рятуючи його від переохолодження. Нарешті щоки дитини з біло-синіх, аж сизих, стають рожевуватими. Міліціонер витягає з кишені дві добре знайомі мені купюри і співчутливо каже:

— Дєньгі вам сєводня єщьо как пріґадятса! Нє самнєвайтєсь: еті малалєтніє прідуркі нарушат нє адно правіло! Штрафи ґарантіровани! Удалось би вам толька іх живимі дамой прівєзті! Я лічна би ні за какіє дєньґі пад сваю атвєтствєннасть с такімі чєртямі нікуда нє паєхал! Чєсть імєю! — і прикладає долоню до козирка.

Може, тому, що ми вчилися в міських школах, а може, що були більш самостійні та змалку привчені до порядку, в Ленінграді з нашої групи жодного разу ніхто навіть не загубився. Так, нам дали спеціальний автобус для екскурсій. Якраз розпочалися білі ночі, й одного разу нас повезли в Літній сад пізно увечері. Також уночі возили дивитися на розвідні мости, які стояли над сталевими водами Неви вже піднятими. Але ж час від часу ми користувалися й метро, що спочатку юним провінціалам було зовсім навдивовижу, і громадським транспортом — але все одно трималися купи, не сходили на інших зупинках, не гаялися, коли мали вийти в потрібному місці, якимось дивом не губилися в шалених людських потоках.

Ленінград я запам’ятала на все життя. Місто було надзвичайно чисте, люди — привітні й щирі, готові допомогти порадою чи дією кожному, хто в цьому відчував потребу. Інша річ — Москва. Її я відвідала, коли вчилася на першому курсі інституту, взимку. Брудний, забитий циганами й торбешниками вокзал, назва якого — Київський — для тутешніх порядків була настільки неприйнятною, як лапатий сніг для серпня. Щоправда, повертаючись назад, на цьому ж таки вокзалі ми знайшли книжковий кіоск «Українська книга» з дійсно україномовною продукцією — й були нею приємно здивовані. Та це було потім. Уранці, коли ми ще не встигли вийти із приміщення вокзалу в місто, у самому фойє якась навантажена сумками бабштора з обличчям перекупки й тілесами «мрії канібала» налетіла на нас, як фурія, збила з ніг Анелю й зарепетувала на все горло: «Дєвушка, ти чьо, бєшеная? Куда прьош?». У Ленінграді подібне почути було просто неможливо.

Нас повезли на велетенський цвинтар, де спочивали жертви блокади. До того часу я ніколи не думала, що можуть бути настільки великі кладовища. Гід розповідала, що від липня 1941 до січня 1943 Ленінград перебував у ворожій облозі. У місті зупинився водогін, вичерпувалися запаси продуктів, почався голод, інфекційні хвороби, але німці так і не ступили на територію Ленінграда. Від грудня 1941 року через Ладозьке озеро було прокладено Дорогу життя, якою вдавалося постачати місто найнеобхіднішим. Місцеві мешканці проявляли чудеса витримки й героїзму. Навіть сорти елітної пшениці працівниками Всесоюзного ботанічного товариства було збережено неторканими. На Ленінград упало понад сто тисяч бомб. Від руйнування з повітря прості жителі міста всіма можливими способами рятували архітектурні споруди: сіро-зеленою фарбою покрили куполи й шпилі церков та найцінніших архітектурних ансамблів, накрили маскувальною сіткою бронзових коней із приборкувачами на Анничковому мосту, обтулили мішками з піском усі пам’ятники. Дуже вразило, що на деяких будинках після війни зумисно було збережено воєнні написи, від яких навіть на відстані багатьох літ по плечах інколи повзли холодні мурашки: «При артобстреле эта сторона улицы наиболее опасна».

То вже значно пізніше я довідалася, що в голоді й холоді у блокадному місті жили не всі. Жданов зі своїм вельможним оточенням рейдував повітряним шляхом то в Ленінград, то з Ленінграду. Для них працював ресторан, пекарі пекли найвишуканіші торти. Нібито виїмково з тієї благородної причини, щоб висококласні майстри не втрачали навиків. А денна пайка хліба для пересічних ленінградців була непомірно малою: працюючим — двісті грамів, непрацюючим, тобто дітям, пенсіонерам, хворим — усього сто двадцять п’ять. Навіть неозброєним оком у шматку блокадного хліба, виставленого в Музеї історії Ленінграду, можна було розгледіти дерев’яну тирсу. Взагалі, неїстівних домішок у ньому, виявляється, було в кілька разів більше, ніж чорного борошна найнижчої якості. Також уже після розвалу Союзу в одній з газет я прочитала, що в шифрограмі Жукова морякам Балтійського флоту звучала погроза про те, що хто з моряків здасться німцям у полон, того батьки, дружини й діти будуть негайно розстріляні. А ще у місті почалися випадки канібалізму. І мародерства. І спекуляції. І всього того найстрашнішого, що завжди приносять у ще недавно відлагоджений ритм життя смутні й тяжкі часи.

На Піскарівському кладовищі поруч з нами, українськими учнями, зупинилася група іноземців. Їхні очі заховані від яскравого травневого проміння за темними окулярами, в руках — кольорові парасольки від сонця.

— Ґражданє, снімітє ачкі! — звертається до них екскурсовод, і перекладач повторює її фразу англійською.

Іноземці стоять незворушно.

— Ґражданє, снімітє ачкі! — повторює гід і нерозуміюче запитує перекладача: «Пачєму ані не панімают?».

Перекладач дублює прохання, але результату ніякого.

— Ґражданє, снімітє ачкі! Пасматрітє на нашу правду сваімі глазамі!

Сонцезахисні окуляри раптово злітають з облич. Деякі іноземці, особливо старші люди, плачуть, не соромлячись сліз. Сльози на очах