Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

- А ще хто?

- Та, сер... Я б нізащо не насмілився, якби ви самі не згадали, хто ще... Той самий хлопець, сер, що приходив учора, а минулого тижня ввесь час тут вештався, і схоже на те, сер,- Перч зробив паузу, аби зачинити двері,- що то велике ледащо, судячи по тому, як він пересвистується на подвір’ї з горобцями.

- Ви нібито казали, він шукає роботи, Перче? - відхилившись на спинку крісла й дивлячись на кур’єра, спитав управитель.

- Так, сер,- Перч знову кашлянув у руку,- він то говорив, що хотів би якоїсь посади і має думку, що на корабельні для нього щось би знайшлося, оскільки він уміє рибу вудити. Та тільки... - містер Перч на знак сумніву похитав головою.

- А що саме він каже, як приходить? - спитав містер Турбот.

- Отож-бо, сер,- містер Перч ще раз кашлянув у руку,- він завжди цим способом виявляв своє послушенство, коли інших не знаходив,- загалом одне і те ж,- що йому треба заробляти на прожиток і що він хотів би побачитися з кимось із джентльменів. Тільки ж бачте, сер,- додав Перч, стишуючи голос до шепоту, і, корячись нестримному потягу зберегти таємницю, повернувся до дверей, щоб притиснути їх кулаком і коліном, наче вони й так не були щільно зачинені,- навряд чи годиться, щоб отакий простак тинявся тут і плескав язиком, що його мати була за мамку для молодого хазяїна, і через те він має надію, що наша фірма його виручить. Напевне, сер,- зауважив містер Перч,- я ніколи не насмілився б натякнути,- навіть, якби це було бажаним,- що місіс Перч теж могла б стати мамкою, хоч вона саме тоді годувала найпишніше з усіх дівчаток, на яких ми дозволили собі збільшити нашу родину.

Містер Турбот вищирив зуби як акула, але думки його, здавалося, були десь далеко.

- Може,- додав містер Перч, помовчавши й кашлянувши ще раз,- краще було сказати йому, щоб забирався звідси, або інакше його запроторять до буцегарні. Хай би посидів там! Але сам я не зважуюсь це зробити, знаєте, сер, я з натури людина боязка, та ще й нерви, у зв’язку зі станом місіс Перч, геть розхиталися,- я це й присягою можу засвідчити.

- Покажіть мені того хлопця, Перче,- сказав містер Турбот.- Приведіть його сюди.

- Слухаю, сер. Вибачте, сер,- коло дверей містер Перч завагався,- але вигляд у нього дуже неприємний.

- То пусте. Якщо він тут,- приведіть. А містер Джілс хай трохи зажде. Я зараз прийму його.

Містер Перч уклонився, зачинив по собі двері так старанно, мовби з тиждень не збирався вертатись сюди, і подався шукати хлопця серед горобців на подвір’ї. Містер Турбот за той час зайняв свою улюблену позицію біля каміна, лицем до дверей, і, ощиривши в усміху лише верхній набір зубів, виглядав достоту як звір перед стрибком.

Посильний не забарився. За ним по коридору гупали чиїсь важкі, мов дві скрині, чоботи. З нецеремонним: «Давай, давай!» - вельми незвичним, як на містера Перча, він запровадив у кабінет міцного хлопця років п’ятнадцяти, з круглим червоним обличчям, круглою головою, круглими чорними очима, округлими кінцівками і, на довершення загальної округлості, з круглим, геть безкрисим капелюхом у руках.

Один кивок містера Турбота, і Перч зараз же зник, залишивши гостя віч-на-віч з управителем. У ту ж мить, як вони залишилися самі, містер Турбот, не кажучи ні слова, схопив гостя за горло й трусив його, аж голова хлопцеві, здавалось, почала відриватись від тулуба.

Ошелешений, хлопець прикипів безтямними, широко відкритими очима до джентльмена з стількома білими зубами, що раптом кинувся його душити; тоді перебіг ними по стінах - немовби хотів цим останнім поглядом (у разі, якщо його й справді задушать) збагнути ту страшну таємницю, торкнувшись якої, він так жахливо покутує - і нарешті спромігся вимовити:

- Гей, сер! Та пустіть же мене!

- Пустити тебе! - скрикнув містер Турбот.- А я що, тебе тримаю? - Хоч у цьому сумнівів не було: тримав, і то цупко.- Ах ти, собако! - процідив крізь зуби містер Турбот.- Я тебе придушу!

Байлер заскімлив: як - придушигь? ой, ні! та що ж це він робить? чого б йому не вдушити когось такого, як сам, дорослого, а не його, Байлера? Однак уже те, що його тут зустріли в отакий незвичайний спосіб, настільки обеззброїло хлопця, що, коли голова його перестала хитатись і він ще раз глянув в обличчя джентльмена - або, вірніше, в його зуби - і побачив звіриний оскал, бідний Байлер забув, що він парубок, і зайшовся плачем.

- Я вам нічого поганого не зробив, сер,- прохрипів Байлер, званий інколи Робом, інколи - Благородним Точильником і завжди - Тудлом.

- Ах, ти шмаркачу! - відповів містер Турбот, поволі відпускаючи його шию, й, одступивши на крок, зайняв свою улюблену позицію.- Як ти смів прийти сюди?

- Я не хотів, сер,- пхинькав Роб, однією рукою потираючи собі шию, а другою втираючи сльози.- Я більше не прийду, сер. Я просто шукав роботи.

- Шукав роботи! Ти, Каїне! - повторив за ним містер Турбот, вп’явшись у нього очима.- Та хіба ти не послідущий волоцюга в Лондоні?

Цей докір, вельми дошкульний, був аж надто справедливий, і Тудл-молодший не міг його спростувати, тільки стояв і перелякано, мов покаяний грішник, дивився на містера Турбота. Взагалі він, можна сказати, був цим джентльменом зачарований, бо ні на мить не зводив з нього своїх круглих очей.

- Хіба ти не злодій? - спитав містер Турбот, сунувши руки в кишені.

- Ні, сер,- протестував Роб.

- Злодій!

- Їй-бо, ні, сер,- заскиглив Роб.- Я ніколи не крав, сер, повірте. Я знаю, я збився з пуття, сер, відколи взявся ловити птахів і вештатись по місту. Люди думають,- в нападі каяття признався Тудл-молодший,- що співочі птахи - цілком безневинні створіння, сер, але один бог знає, скільки в цих пуцьверінках зла і до чого вони можуть чоловіка призвести.

Його, в усякому разі, вони призвели до вельветової куртки, геть поношених штанів, малесенького червоного жилета, що більше нагадував жіночу горжетку, синьої сорочки під ним і вже згаданого капелюха.

- Я й додому майже не заходив ті десять