Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

Здавалось, ніби всі ці зізнання - отже, й подив, чого це він досі не вчинив такого геройства,- витягли з хлопця зуби містера Турбота, і приховати щось перед цим потужним магнітом було понад його сили.

- Гарний дженджик! - похитав головою містер Турбот.- Для тебе уже мотузку сукають, братику!

- Знаєте, сер,- знов заридав бідолашний Байлер, і далі втираючись полою,- я часом не проти, щоб її вже висукали. А всі нещастя мої почалися з сачків. Та й як було не сачкувати?

- Не що? - перепитав містер Турбот.

- Сачкувати, сер. Сачкувати від школи.

- Тобто, ти вдавав, що йдеш до школи, а насправді не йшов?

- Так, сер. Це й зветься сачками, сер,- пояснив, понурившись, колишній Точильник.- Коли я йшов туди, мені проходу не давали, сер, а приходив туди - дубасили. Ось я й став сачкувати, ховався, і так все й почалося.

- І ти хочеш сказати,- містер Турбот знову взяв його за горло і кілька хвилин мовчки дивився на нього,- що тобі треба роботи?

- Я був би вдячний, сер, якби мене взяли,- ледь чутно озвався Тудл-молодший.

Містер Турбот-управитель штовхнув його в куток - той слухняно позадкував, затамувавши подих, не зводячи очей з його обличчя,- і подзвонив.

- Попросіть містера Джілса.

Містер Перч був надто добре вихований, щоб виявити подив чи принаймні зауважити ту особу в кутку, і дядько Сол з’явився миттю.

- Сідайте, прошу, містере Джілсе,- осміхаючись, сказав містер Турбот.- Як ся маєте? Сподіваюсь, у добрім здоров’ї?

- Дякую, сер,- відповів дядько Сол, видобуваючи з кишені гаманця, а з нього - кілька банкнот.- Єдине, що мені докучає - старість. Двадцять п’ять, сер.

- Ви такі ж акуратні й точні, містере Джілс,- сказав усміхнений управитель, видобуваючи якийсь документ з однієї з численних шухляд і розписуючись на нім під поглядом дядька Сола,- як будь-який з ваших хронометрів. Цілком правильно.

- Про «Сина й Спадкоємця», я бачив, у зведенні нічого нема, сер? - промовив дядько Сол з ледь відчутнішим, ніж звичайно, тремтінням у голосі.

- Про «Сина і Спадкоємця» у зведенні нічого нема,- підтвердив Турбот.- По-моєму, там штормило, і судно, мабуть, збилося з курсу.

- Але, дасть біг, уціліло,- сказав дядько Сол.

- Дасть біг, уціліло,- відкинувшись у кріслі, повторив Турбот своїм безголосим манером, від якого юного Тудла знову кинуло в дрож.- А вам, містере Джілсе, я думаю, бракує вашого небожа? - додав він уголос.

Дядько Сол кивнув головою, глибоко зітхнувши.

- Містере Джілсе,- Турбот погладив собі підборіддя й звів очі на майстра корабельних інструментів,- якби ви взяли до себе одного хлопця, то й вам було б веселіше і нашій фірмі ви зробили б послугу. Я знаю,- квапливо додав він, випереджаючи старого,- в крамниці нема чого робити, але він може витирати там порохи, чистити інструменти, робити чорну роботу, містере Джілс. Ось цей хлопець.

Сол Джілс опустив свої окуляри з лоба на очі й глянув на юного Тудла, що стояв у кутку і виглядав так, наче щойно пірнав головою у відро холодної води (цей вигляд, зрештою, був у нього завжди). Крихітний його жилет часто-часто здіймався від надміру почуттів, а погляд був прикований до містера Турбота, не зраджуючи ніякісінького інтересу до його майбутнього хазяїна.

- Візьмете його, містере Джілсе? - запитав управитель.

Старий Сол, хоч не дуже й тішився, відповів, що він завжди радий зробити послугу містеру Турботові, чиє бажання для нього - закон, і що дерев’яний мічман буде щасливий вітати у себе кожного, хто прийде від містера Турбота.

Містер Турбот геть-чисто оголив свої ясна, від чого юний Тудл затремтів ще дужче і якнайчемніше подякував старому за його люб’язність.

- Значить, він буде у вас, містере Джілсе, доки я не вирішу, що з ним можна і варто зробити,- сказав Турбот, підводячись і простягаючи старому руку.- Оскільки я вважаю, що відповідаю за нього,- тут він широко всміхнувся до Роба, який затрусився всім тілом,- буду вдячний, якщо ви візьмете його під пильний нагляд і повідомлятимете мене про його поведінку. Сьогодні, по дорозі додому, я загляну до його батьків - вельми поважні люди,- спитаю в них про дещо, а завтра вранці пришлю хлопця до вас. До побачення, містере Джілсе.

Його прощальна усмішка вмістила стільки зубів, що старому Солеві стало трошечки не по собі. І він почимчикував додому, думаючи про розбурхані штормом моря, кораблі, що йдуть на дно, людей, що борсаються у хвилях, про стару пляшку мадери, якій ніколи не бачити світла дня, й інші малоприємні справи.

- Ну, хлопче,- сказав містер Турбот, поклавши руку на плече юного Тудла й виволікши його на середину кімнати,- ти чув, що я говорив?

- Чув, сер,- відповів Роб.

- Гадаю, ти розумієш,- вів далі його патрон,- що якби ти надумався ошукати мене, то краще б тобі утопитися раз і назавжди ще до того, як ти прийшов сюди.

Видно було, що з усіх можливих розумових надбань Роб нічого так добре не втямив, як це.

- Якщо ти мені хоч трохи збрехав,- сказав містер Турбот,- то ніколи не навертайся мені на очі. Коли ж ні - чекай мене ввечері коло вашої хати. Я вийду звідси о п’ятій і поїду верхи. Тепер кажи адресу.

Роб поволі продиктував адресу, а містер Турбот записував. Роб узявся диктувати і вдруге, цього разу по буквах, наче боявся, що якась загублена крапка чи риска накличе згубу й на нього. По чім містер Турбот попровадив його до дверей, і Роб, що не зводив погляду зі свого патрона до останньої хвилини, тут-таки зник.

Цього дня в містера Турбота було чимало роботи й чимало людей удостоїлось честі бачити його зуби. Скрізь - у конторі, на подвір’ї, на вулиці, на біржі - скрізь блискали і рискали ці зуби. А о п’ятій вечора, коли привели гнідого коня - власність містера Турбота,- вони скочили в сідло і поблимали у Чіпсайд.

Оскільки о