Читати книгу - "Через кладку, Ольга Кобилянська"

Вона прилучилась до своєї молодої кузинки й доктора Роттера з очима, повними зворушення, неначе побільшеними. А я й Маня попрямували до Нестора, що якраз вернувсь до нас. Білий був як полотно, брови мав зморщені мов у фізичнім болю, а вуста були так сильно стулені, мов до дівчини ще недавно вимовив овоє посліднє слово. Ще не сказав він мені, що лослідня хвиля іміж ними окоїла, ще не поглянув на нас жодним поглядом, ба - він не бачив нас навіть. Ні сестри своєї улюбленої, ні мене, товариша свого. Я лиш сам відчув, що між ними зайшло, й тому спитав:

- Вкусив тебе вуж, Несторе?

Він нічого не відповів. Однак з-під його цілком спущених вій трафив нас обох погляд невимовного жалю й пониження, а коло вуст, мов з самого дна душі, добивався, неначе з-під льоду, усміх. Але він не добувся на поверхність, завернувся назад у глибінь.

І ще раз бачив я в нього пізніше в житті те, що зарилося мені навіки в пам'яті; бачив таке саме зусилля до усміху, а опісля - утонення в глибінь. Бачив ще раз.

Я положив йому руку на плечі.

- Ходім, товаришу!

Тим закінчилась довго упрагнена, ожидана, обговорювана проїздка й мрії - в ліс по орхідеї.

* * *

Другої днини надвечором, саме лід час заходу сонця, я зайшов упосліднє до старої, соснами отіненої «лісничівки». Маню застав я, як пакувала речі до виїзду. Була поважна й тиха і в рухах шовкова. При моїм виді її очі на хвилину засіяли, але ненадовго. Вона терпіла ще внаслідок впливів вражень учорашнього дня, - від болю й смутку за брата свого. Я притиснув мовчки дрібну руку до своїх уст.

- Що з Нестором? - спитав по привіті.

- Загляньте самі до нього, - сказала, а відтак додала: - Я того боялася, Богдане, а все сподівалася. А часто неначе бачила, як воно чимраз ближче на нього насувалося. Поки не насунулося, йдіть до нього.

Я подався до його кімнати.

Признаюсь, що я йшов не цілком спокійний до цього молодого чоловіка, котрий бував для мене іноді чистою дитиною, а хвилями найповажнішим мужчиною, якого лучилося мені в житті бачити.

Врешті, я ввійшов.

Він стояв, як не раз, перед вікном, обернений до дверей, котрими увійшов я, спиною; і доперва як опинився я близько нього, він звернув своє лице до мене. Наші погляди стрінулись, але в тій же хвилі він відвернувся, наче відгадав причину мого появлення. Повіки були в нього ледве помітно почервонілі, але, зрештою, ніжне лице його, хоч бліде й перетомлене, спокійне.

- Сідай, Богдане, - сказав. - Цього року ми впосліднє тут разом. - І з тим словом підсунув мені фотель, а сам сів у крісло коло вікна проти мене.

- Гаразд, хлопче, що бачу тебе спокійним, - обізвався я до нього.

- Або що? - спитав він і відгорнув волосся з чола.

- Нічого. Я побоювався трохи, що ти прибитий. - Ледве що вимовив я ці слова, коли вже й пожалував того. Що було в моїм голосі чи словах таке, що його так сильно діткнуло?

- Я спокійний, Богдане, - відказав, - але... - й урвав. Неначе під напливом превеликого, сильно здержуваного жалю, він, висказавши це, схилив нараз голову в долоні і на хвилину, без хлипання, без руху - заридав.

- Це чуття, чоловіче, - сказав стисненим голосом, - це воно, знаєш? Любов. Я не відповідав. Ждав. Відтак він підняв голову.

- Спосіб, яким відмовила мені несподівано на мої освідчини в лісі, коли поставив я її вчора на берег, зарився ножем у моїй груді. З найбільшою зневагою, на яку могла лише голосом здобутись, кинула мені несподівано шорсткі слова в лице, яких не зачує від мене ніхто, що моєю не буде. По тих її словах я відчув, як від мене щось відділилося, мов сокирою відрубане відпало. Спосіб, Богдане, спосіб, він мене палить. - І сказавши це, вмовк.

Аристократ, - заблисло мені нараз через розум, і я поглянув на нього. Він звернувся до вікна, і я подивився на його профіль.

Спокійний, мов виточений, лиш кутик уст його здригнувся раз нервово.

- Переболиш, Несторе, і ще до дечого іншого доживеш, гарного.

- Авжеж, - сказав і відгорнув, як перше, мов в утомі, з чола волосся.

- Шість років любив я її, Богдане, як один день.

- Шмат часу.

- І працюючи, мав я її перед душею.

- Вона блудним світлом перейшла твою дорогу. Він здвигнув плечима.

- Я не думаю.

- Ти був тим, що стояв, мов дуб, на роздоріжжі, а вона на полях перед тобою гралася, розвиваючись психічно, сама собою.

- Я добре знав, що люблю, Богдане.

- Її душевна глибінь зимна, Несторе. Ти гадав, за її очима криється серце? Я в те ніколи не вірив. Однак це вже поборена точка. Та одне приходить мені на думку. Чому ти їй листовно не освідчився? - спитав я. - Листовне була б, може, не так болюче відмовила.

- Хотів. Але прогулка дала нам самоту, і я сказав, що бажав. Та я тепер написав до неї листа і відішлю, від'їжджаючи. З її відмовленням я відчуваю, що вступаю в іншу судьбу. Я мусив йому притакнути.

Він, піднявшись з свого місця, пішов до якогось бюрка, витягнув відти листок паперу й поставив мені на коліна. Сам, обернувшися до мене спиною, вихилився через вікно й глядів на захід сонця. Воно заходило над горою, на котрій пишалась одна-однісінька великанська смерека, зарисовуючися тепер гостро на жаріючім фоні небосхилу. Я читав:

«Листки, яа котрих я до вас уже не раз, як і нині, писав, були білі. Чи відчували ви однак, що все те, що я черпав з своєї душі для вас, було так само біле? Так, дівчино. Біле було воно. Першим і посліднім святим почуванням моїм. Молитвою була моя любов до тебе, німою, дарма що любов'ю звалася. Як бачив я де білий цвіт, з тобою порівнював я його. Як кортіло зривати його,