Читати книгу - "Пекло на землі, Віталій Юрченко"

захлистався перед нагодованими делегатами, констатуючи «всезагальний зріст і поступ соціалізму». Міське населення здихає від голодного пайка, село задихується від непосильних обкладань, а на з’їзді «вибранці» – запроданці Сталінової диктатури, очамрені фанатичною ідеею, харчать-співають дитірамби досягнень, щоб ними отруїти-загалунити низовий апарат… Який цинізм!.. Яка нестерпна облуда!.. Чи є в світі ганебніша підлота й самообман?! Чи знають, чи відчувають це чужоземні делегати?.. А відчувши, чи роблять правдивий висновок, чи признаються про це своїм братам-пролєтарям?.. Чи в них натура сталінська, чекістська?..

По двохгодиннім стовбиченні та шарпанині я нарешті достукався своєї черги; купив у спекулянтці 4 фунти, взяв собі «по твердій» ціні фунт і задоволений пішов до станції.

За мостом (Яузою) здибаю другу чергу, не меншу від першої.

– Що продають, товаришу? – підходжу до крайнього.

– Слепой, нє відіш абявленія? Абед мясной ноніча.

Дивлюсь, у вікні красується велика вивіска: «Сяводня мясной абед, 3 цалкових».

– Станавісь, паря, нє тарчі. Хоть раз на месяц гавядінкі атвєдаш, а то уж атащал от єнтіх пайков палугалодних. Станавісь возлє меня. Нєту, братец, кромку хлєбца прадать-та? – жадібно зорив він на мій фунт хліба під пахвою.

Шкода було цього пролєтарія, але своя шкіра ближча.

– Куда прьош, морда! Нє відіш очереді?!

– По сапаткє єво, пущай знаєт парядок.

– Чаво арьош? Рожа ти паршівая!

– Тіше, таваріщі, что за шум? – насідає міліціонер.

Мав би я охоту попробувати люксусу столичного, та не по моїй кишені. Пішов з цього стовковиська, думаючи тяжкую думу. Оце так діждалися пролетарі раю! Шматок телятини до юшки став великою подією в житті робітника й гучною сензацією-реклямою для соціялістичної їдальні. І то в столиці, в самому серці соціялізму!..

Боже мій! Чи знає, чи вірить цьому світ? Чи добачають ці трагічно-фатальні факти тисячі представників торгових та політичних представництв, оті незчисленні науково-дослідні екскурсії, делегації від братнього пролетаріяту на з’їзди, конгреси Комінтерну, партії, рад?.. Чи відмічають вони плоди «будови нового світу», чи правдиво записують свої вражіння від Москви – дєтіща інтернаціонально-червоного ідеалу? Чи кажуть вони голосно й докладно своїм братам, що в червоній соціялістичній цитаделі на 13 році «переможного й успішного будівництва, в момент найбільшого піднесення добробуту» – шматка м’яса не дістанете, сорочини не купите, закурити не добудете?..

Чи знають про це ті, що з легкого підкупленого пера чи язика розписують про поступ-рай країни соціялізму?.. Чи приглядався цим вопіющо-проречистим фактам відомий англійський екскурсант Бернард Шоу? Цікаво, чи водили його червоні провідники по цих масових містах, де виявляється обличчя Країни Рад на всю широчінь і глибочінь. Як він пояснював наслідки буйного розквіту «соціялістичної господарки»?..

Чи відають про це закордонні долярові революціонери, «їм же ність назви і числа»? Чи можуть, чи хотять вони збагнути справжню суть радянських «досягнень»?! Мабуть ні! Щедро засипані долярами й очамрені масними приписами з Комінтерну, ятрять вони по закордонних кабінетах газетно-революційний порив і гучно виригають Москвою сфабриковані солодкі фрази… не відаючи, що творять…

Сліпці, самовіри, спровоковані кар’єристи! Коли ви справді гідні дати себе на розп’яття за людську правду і свободу, коли у вас справді б’ється щире серце за ідеал людини, за право, за добробут пригнобленого трударя, – вийдіть ви з розкішних кабінетів, відпекайтесь легко-достуканих долярів, відкиньте облудну московсько-червону азбуку комунізму, поїдьте самі у той «рай», провірте «азбуку» на ділі, зайдіть у селянську хату, спізнайте життя трударя, понюхайте, чим пахнуть стіни ГПУ, розкусіть, з кого складається компартія, розгляньте все тверезими очима, спитайте тих 1 ½ мільйона мучеників на Соловках, за що їх топлять в багнах, морять голодом – та й тоді зробіть прогнозу природи, суті й якости московсько-червоного соціялізму! Подивіться, пізнайте не з характеристик Комінтерну, не з партійних звітів, не з директив диктаторів, а з власних очей, чистого розуму, з інтуїції самої крови… О тоді що ви напишите про червоний рай, коли ви люде, коли в вас не зіпсований помисл, коли в вас не звихнена совість…

З почуттям огиди й обурення залишив я червону столицю. Сідати на потяг у Москві боявся; пройшов пішки три станції і вчепився на дачний поїзд, а на станції Молодечній пересів на київський.

В одному зі мною купе їхали екскурсанти-студенти Кам’янець-Подільського інституту. Улаштувавшися на верхній полиці, я пильно слухав жвавої розмови, що переходила в дискусію. Тема була широка: пролетарська наука, мистецтво та мораль. Найбільшу активність проявляв студент-комсомолець, а його єдиною й завзятою опоненткою була студентка – як я пізніше довідався – нешлюбна жінка політкома[75] інституту. Вона, очевидно, ще не спройняла культу більшовицького соціялізму і в думках розходилася з опонентом:

– Я кажу, що абсурдним є всюди й завжди застосувати принціп клясової ненависти. Він може бути там, де є різкі економічні контрасти між категоріями людей, де стоїть прірва в їхніх політично-державних правах. Коли ж ці поняття відограють незначну ролю й перестають бути актуальними, – зникає й елємент клясової ненависти. От хоч би в рядянських умовах: де ті економічні буржуї в нас? Оті нещасні сільські куркулі, що чорний хліб мають за свій життєвий комфорт, а десячані штани за достаток?! Чи ж не абсурд на них травити пролєтаріят? Та, нарешті, яка духова ріжниця між справжнім, ідейним пролетарем (а таких, я певна, в нас нема) і нашим заможнішим дядьком?

– Товаришко! – накидається на панночку студент, хвилюючись і сердячись. – Ви зовсім не знаєте процесів розвитку людства. Та чи відомо вам, що вся людська історія, всі її великі зломи, заколоти й стремління – це суто клясова боротьба, жорстока, ненависна різня?! Чи ж не відчуваєте ви того, що нею просякнуте все наше буття, нею скривавлено весь поступ культури?! І я скажу, що вона буде доти, поки не знищимо індивідуалізму, поки не вб’ємо в людині дракона «я», «моє», а натомість прищепимо і окультивуєм поняття «наше», «ми».

– Власне, не ти це кажеш, а «Історичний матеріялізм» Бухаріна, сторінка – от забула. Але не в тому річ. Біда саме в тому, що я не збагну собі отого загадкового «ми», «наше». Яке воно? Ти його бачив? От маємо владу рад! 12 літ збираємо врожаї соціялізму, співаємо про новий світ, багатьох уже й занудило наше співання. А які наслідки?! Люди такі ж точнісінько, як 12 літ тому, такі ж, як були, індивідуалісти, ще може більші шкурники, бо боротьба за існування посуворішала, а крадіжів, убивств, грабунків та індивідуального насилля принаймні втроє більше, як колись в час панування буржуїв… Словом, не вірю я, щоб того дракона «я» та можна було вбити: в ньому ж саме лежать властивості та стимули людини, які підносять її понад тварину.

– Товаришко, чекай! Звідкіль у тебе такий песимізм? Не забувай одного, що досі ми мало працювали на ділянці духовній. Ми досі нищили буржуазію, а щойно сьогодні