Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук 📚 - Українською

Читати книгу - "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Тіні зникомі. Сімейна хроніка" автора Валерій Олександрович Шевчук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 100 101 102 ... 111
Перейти на сторінку:
судити цілком підставно: вона рідко коли роз’ятрювалася, але коли їй надто допікали, то ставала нестримна – по-моєму, саме цю рису її характеру успадкував і її любий синок, Іван Михайлович, хоч у родині вважалося, що подібні характери пішли від покійної бабці, дружини Петра Григоровича, з якою матінка, ясна річ, ніякого споріднення не мала – я гадаю, що це риса не окремих жінок, а жінок цілого малоросійського племені, які ведуть свій початок, як вістить Геродот, від амазонок. Отож не тільки Іван Михайлович захистив родового маєтка від розшарпання, але й матінка, не за допомогою судових маніпуляцій, а таки звичайної пічної кочерги.

До речі, Іван Михайлович сповістив мені, в своїй манері підхихикуючи, що матінка, незважаючи на погідне й щасливе життя із Михайлом Петровичем, одного разу вжила до нього своєї звичної зброї, тобто кочерги – це сталося тоді, коли батечко сповістив їй про своє заслання до Симбірської губернії і за віщо він тієї честі удостоївся.

– Дивна річ, – сказав Іван Михайлович, примружуючись, – батько тоді не боронився, а покірливо прийняв на плечі кілька міцних ударів, очевидно, вважав, що кару дістав заслужено.

Отже історія із Жиркевичами та їхніми селянами була не без драматичних сцен; здається, матінка застосовувала свого метода самооборони і до одного особливо нахабного судового крючка – оце після того вона й викликала із Петербурга сина, і той змушений був крючка задобрювати – про те Іван Михайлович тільки глухо згадав; річ звісна, такий спосіб ведення судових справ був не на користь матінки.

Іван же Михайлович, вдруге намагаючись здобути службову кар’єру, після закінчення справи дістав місце при обер-прокурорі, графі Орлову – саме тоді він і повіз мене до столиці, і там я вступив, як оповідав, до Кадетського корпусу; старший же брат пробув там тільки кілька років, і матінка відкликала його назад – маєткові справи були їй непосильні, чоловічої руки бракувало, а нового управителя після Константія Борозни брати побоювалася. До речі, той Борозна, як сповістив мені лихий на язик Іван Михайлович, колись "ушивався" – це слово братове, – за матінкою, ще як була вона дівчиною, але її батьки вибрали зятем Михайла Петровича, однак прихильність до Константія вона мала, через що й узяла управителем, – це свідчило, що Константій був бідний – у цьому, здається, й причина, чому його зальоти були батьками матінки відкинуті. Але те, що вона Константія з маєтку рішуче прогнала, свідчить: сентименту до нього вже не мала, хоча він, може, його й не позбувся – історія ця не зовсім просвітлена в родовій пам’яті, однак, маючи таку кількість дітей, куди було матінці до сентиментів, скоріше, взяла Константія в управителі із властивого їй милосердя. Я того чоловіка не любив, але, в догоду правді, треба сказати, що він у тій історії не винуватий: чинив, як чинити заведено. Як видно, з Борознами (інакше їх називали ще Бороздами) у нашого роду стосунки були більше несприятливі, хіба одна моя сестра знайшла там мир.

Відтак Іван Михайлович покинув Петербург і жив у Лісовичах біля матері, допомагаючи їй управляти маєтком. Я ж відтоді бачився з матінкою вельми рідко, тільки в час відпускних наїздів. Коли ж закінчував Кадетського корпуса, матінчине здоров’я значно послабшало, при тому настільки, що сподівалася смерті, - в неї відкрилася водяна хвороба. Навіть закликала через листи, писані Іваном Михайловичем, Олександра, Петра й мене, але жоден не зміг приїхати через службові обставини. Приїхали натомість її три сестри Миклашевські, які й стали свідками розділу золотих та срібних речей, дещо діставши й собі. Свої золоті, деякі з діамантами, прикраси матінка роздала дочкам, котрі також поприїжджали; Івану Михайловичу вділила золоту табакерку, але він тютюну в ній не тримав, а для похвату мав дерев’яну, яку сам вирізьбив, – часом виготовляв саморучно гарні дерев’яні дрібнички, а під сприятливу годину, які у нього бували, подарував таку дерев’яну табакерку й мені, і я нею користуюся в ті дні, коли й сам наладнаний до брата добродушно. Олександру та Петру виділила по стародавній, ще з дідового дому, срібній кварті, одна з них поїхала до Петербургу, а друга зберігається у пам’ять про брата Петра в нашому домі. Мені матінка виділила срібну тацю і золотого батькового годинника. Цього годинника, вже тепер, циганить у мене Іван Михайлович, заявляючи, що він старший син, а матінка вчинила несправедливо, бо та батькова річ мала б належати йому. Я на такі вмовляння не давався, але в один із його днів народження, на який ми поїхали з Варварою, годинника йому подарував, від чого брат був не тільки зворушений, але й уражений, бо, як признався мені, вже перестав сподіватися, що ця річ таки дістанеться йому. Річ у тім, що він зберіг одну цілком хлоп’ячу рису: коли щось побачив і вподобав, конечно намагався те роздобути і привласнити, а коли таке йому не вдавалося, спокійнісінько відходив, як та Лисиця із відомої Езопівської байки, сказавши собі: "Виноград зелений!" Отже щодо годинника змовив ту магічну формулу і змирився – а тут такий сюрприз! Коли ж казати відверто, заради такого сюрпризу я йому годинника й подарував, отже, і в мені щось хлопчаче залишилося…

Матінка того разу ще не померла, а тільки переполошила родину, невдовзі з ложа встала, як звичайно, припнула до плахти в’язку ключів, одягла на голову свого дивовижного чепця і рішуче взялася за свої обов’язки.

Я й тепер бачу в уяві її роздольну постать із цілковито круглим лицем, яка, незважаючи на вагу свою, пересувалася напрочуд легко, через що слуги завжди могли сподіватися її раптової появи. Слуг ніколи не била, хіба часом дасть потиличника зовсім так само, як дітям, ніби не відрізняючи слуг від дітей, але її незмінно боялися, при тому більше, ніж би їх, слуг, батожили за переступи. До речі, сестра моя Варвара за переступи наказує карати слуг батогами, але більшого послуху, як це було за матінки, слуги їй не віддають, навпаки, часом зумисне чинять капості. Ніхто ніколи не кликав матінку за іменем і по-батькові, навіть слуги й селяни не називали її панею, а всі заодно, разом з батьком нашим і нами, дітьми, навіть отой жевжик із приклеєними (завжди був переконаний, що таки приклеєні) вусами Константій, називали її поштиво матінкою, бо вона й справді подобала на бджолину матку, відповідно, татко наш мав місію трутня, бо його весь час десь носило, а всім рядила матінка, і всі знали й були переконані, що вона основа й серцевина дому. Але матінка мала й

1 ... 100 101 102 ... 111
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"