Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

жив у своєї матері й тому був недосяжним аж до січня місяця – а також оскільки Фергюсон надто боявся показати оповідання тому єдиному однокласнику, на чию думку він міг би покластися, то він неохоче дав його своїй вчительці англійської мови й літератури, місіс Болдвін, котра вела дев’яті класи іще з 1920-х років і через два роки мала вийти на пенсію. Фергюсон знав, що ризикує. Місіс Болдвін була майстринею словесних вікторин і орфографічних диктантів, вміла добре пояснити, як слід вибудовувати речення, і прекрасно розбиралася в тонкощах граматики й стилю, але її літературні смаки визначалися канонами консервативної школи застарілих і зашкарублих митців, про що свідчила її палка любов до Браянта, Вітьера та Лонгфелло, цих пихатих і нудних постатей минулого, котрі панували в шкільній програмі, коли вона знайомила клас з «шедеврами американської поезії дев’ятнадцятого сторіччя», тому був у тій програмі Едгар Алан По зі своїм незмінним чорним вороном, але не було Волта Вітмена (надто багато непристойних слів) та Емілі Дікінсон (надто складно пише). Втім – і тут треба віддати їй належне – місіс Болдвін призначила їм також «Повість про два міста», яка відкрила Фергюсону творчість Діккенса в книжковому вигляді (бо колись йому вже доводилося бачити по телевізору кіношний варіант «Різдвяної пісні»), і хоча він, разом з рештою друзів, радо приєднався до давньої традиції називати цей роман не інакше як «Повість онаніста», йому ця книга страшенно сподобалася, її стиль видавався йому надзвичайно енергійним і дивовижним, його вражала невичерпна здатність автора змішувати жах та гумор в доти небачений спосіб, і тому Фергюсон був вдячний місіс Болдвін за те, що вона познайомила його, з «найкращим», як йому тоді здавалося, «романом з усіх ним прочитаних». Тому він і вирішив дати на рецензію своє оповідання місіс Болджін, бо саме вона ввела його у світ творчості Діккенса. Шкода, що він не міг писати так добре, як дідуган Чарльз, але він був лише аматором-початківцем, в чиєму доробку значився наразі лише один твір, і Фергюсон сподівався, що вчителька неодмінно візьме цю обставину до уваги.

Вийшло не так погано, як він боявся, але в іншому відношенні – значно гірше. Місіс Болдвін виправила його друкарські й орфографічні помилки та граматичні огріхи, що мало для нього не лише певну користь, а й свідчило принаймні про те, що вчителька прочитала оповідання біль-менш уважно, а потім, коли шестеро днів потому, як вона взяла його рукопис на рецензію, вони сіли разом після занять обговорити оповідання, місіс Болдвін похвалила Фергюсона за працьовитість та багату уяву, і додала, що, коли бути до кінця чесною, то її приголомшило таке похмуре й бентежне бачення світу у, здавалося б, абсолютно нормального й врівноваженого хлопця. Стосовно ж самого оповідання, то воно, безперечно, є сміховинним і являє собою кричущий приклад жалюгідної недоречності, але навіть якщо припустити, що два черевики здатні думати, відчувати й говорити, то що Фергюсон намагався сказати, витворивши цей схожий на комікси фантастичний світ? Оповідання, безперечно, містить кілька зворушливих та кумедних моментів, кілька проблисків справжнього літературного таланту, але більша його частина є приголомшливою й обурливою, і їй цікаво знати, чому саме її Фергюсон обрав першим читачем, бо він же не міг не знати, що в неї неодмінно виникне обурення щодо використаних ним лайливих слів (наприклад, голуб’яче гівно на сторінці 17 та гівнюк на сторінці 30 – про це вчителька зазначила, роздратовано постукуючи пальцем саме по тих рядках, де ці слова зустрічалися), вже не кажучи про глузливе ставлення до поліції, яке проявляється повсюдно, починаючи з принизливих термінів «лягавий» та «ментівські шузи», а далі ще й посилюється з появою капітана Бентона, п’яниці й садиста. Хіба ж Фергюсон не знає, що її батько був начальником мейплвудської поліції, коли вона була іще малою дівчинкою, хіба ж не розповідала вона про це неодноразово всьому класу? Але найгіршим з усього, сказала місіс Болдвін, і найгіршим за все є непристойний тон всього оповідання, який проявляється не лише в тім, що Квін бавиться в ліжку з різними легковажними жінками перед тим, як зробити пропозицію Алісі, а й у тім, що сама Аліса виявляє бажання спати з ним іще до шлюбу (цей інститут, Фергюсон, на її думку, взагалі ні в гріш не ставив). Але найгіршим з найгіршого був той факт, що непристойні натяки не обмежуються лише людськими персонажами, вони охоплюють і самі черевики. І що це за абсурдне припущення, заради всього святого, що взуття живе своїм власним сексуальним життям? Як же ж Фергюсон може дивитися на себе в дзеркало після того, як він описав те задоволення, яке отримує черевик, коли в нього засовують ногу, чи той екстаз, який отримують Хенк та Френк, коли їх натирають і полірують? А звідки йому наверзлася в голову ота ідея про «черевичну оргію» з Флорою та Норою? Тут він вже дійсно дійшов до краю. Невже йому не соромно за те, що він вигадував і описував таку гидоту?

Фергюсон не знав, що відповісти. Допоки місіс Болдвін не почала довбати його своєю критикою, йому здавалося, що вони розмовлятимуть про механізм написання художніх творів, про такі технічні питання, як структура, темп розповіді, діалоги, можливість та важливість використання одного слова замість трьох-чотирьох, про те, як слід уникати непотрібних ліричних відступів задля динамічного розвитку сюжету, тобто про ті невеличкі, але важливі речі, щодо яких він іще не встиг визначитися, але йому ніколи не спадало на думку, що місіс Болдвін піде на нього в наступ з чисто моральних міркувань, поставивши під сумнів саму сутність написаного і засуджуючи її як «непристойну». Хоч як би вона не ставилася до оповідання, але це був його твір, і він мав повне право писати те, що хотів, наприклад, використовувати слово «гівно» там, де вважав за потрібне, бо люди в реальному світі вживали його тисячі разів на день, і хоча й був він і досі цнотливим, він вже довідався про секс достатньо, аби знати, що не обов’язково бути одруженим, щоби ним займатися, що людська хтивість зважала мало або не зважала зовсім на закони шлюбу, а стосовно сексуального життя черевиків… Хіба ж їй не видно, настільки це смішно, смішно настільки по-абсурдному безневинно, що читач має бути напівсліпим і напівглухим, щоби не вичавити з себе хоча б легеньку посмішку? «Та пішла ти в сраку!», подумки вилаявся Фергюсон. «Яке ти маєш право докоряти мені отак?» Та попри його мимовільний спротив, її слова все ж таки здійснювали