Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

– Вибачте мені

– І ти мені вибач, – сказала місіс Болдвін. – Знаю, тобі здається, що я до тебе несправедлива, але це ж для твого власного блага, Арчі. Я не кажу, що твоє оповідання – сороміцьке, ні, особливо в порівнянні з тими книгами, що вийшли друком протягом останніх кількох років, але воно – вульгарне та полишене смаку, і мені просто хотілося б знати, про що ти думав, коли його писав. В тебе був якийсь прихований намір чи тобі просто хотілося шокувати людей цілою купою непристойних жартів?

Фергюсон відчув жахливий дискомфорт. Йому захотілося встати й піти з кімнати, щоби більше ніколи не бачити зморшкуватого обличчя місіс Болдвін та її водянистих блакитних очей. Йому захотілося кинути школу й втекти з дому, щоби подорожувати залізницею наче такий собі «хобо», мандрівний робітник часів Великої депресії, жебрати харчі біля кухонних дверей, а на дозвіллі писати непристойні книжки, йому захотілося стати чоловіком, не підвладним нікому, плювати в обличчя усьому світу й сміятися.

– Я чекаю, Арчі, – мовила місіс Болдвін. – Ти нічого не хочеш сказати від свого імені?

– Вам хотілося б знати, що я мав на думці, еге ж?

– Так, про що ти думав.

– Я думав про рабство, – відповів Фергюсон. – Про те, як дехто перебуває в рабстві у інших людей, які наказують йому, що він має робити від першої хвилини життя й до самої смерті. Хенк і Френк – раби, місіс Болдвін. Вони походять з Африки – з взуттєвої фабрики, – а потім їх заковують в кайдани й відправляють до Америки спершу в кораблі, тобто картонній коробці, а потім – вантажівкою до Медісон-авеню, а потім їх продають майбутньому володарю на аукціоні рабів.

– Але ж черевикам в твоєму оповіданні подобається бути черевиками. Ти ж не хочеш сказати мені, що рабам подобається бути рабами?

– Звісно, що ні. Але рабство тривало сотні років, і скільки разів раби піднімали повстання? Скільки разів вбивали своїх володарів? Майже ніколи. Раби намагалися якомога краще пристосуватися до поганих умов. Вони навіть жартували й співали пісень, коли мали нагоду. Оце і є історія про Хенка та Френка. Вони мали служити волі свого господаря, але це не означало, що вони намагалися якомога краще пристосуватися до свого незавидного становища.

– Але ж в твоєму оповіданні цього не видно, Арчі.

– А я й не хотів, щоби це було аж надто очевидним. Може, саме в цьому проблема, може, ви цього просто не помітили, хтозна. В будь-якому випадку, саме це я мав на думці.

– Я рада, що ти мені це сказав. Це не змінить мого загального ставлення до твого оповідання, але я, принаймні, тепер знатиму, що ти намагався зробити дещо серйозне. Розумієш, воно мені не подобається, я не люблю його всім своїм серцем, не люблю тим більше, що в ньому є дійсно гарні місця, і ще, мабуть, тому, що я вже – стара жінка і мені ніколи не сподобається те, що ти напишеш, але ти все одно пиши, Арчі, і мене не слухай. Тобі не потрібна порада, тобі просто треба продовжувати писати. Як колись написав наш добрий друг Едгар Алан По одному автору-початківцю, «Будьте сміливим – багато читайте, багато пишіть, мало публікуйте, тримайтеся осторонь людей не надто розумних, і нічого не бійтеся».

Він не сказав їй про завершальні сторінки оповідання, не сказав, про що думав, коли Аліса ставила Хенка з Френком до комірки. Якщо місіс Болдвін не помітила таємних натяків на рабство, то хіба ж могла вона збагнути, що комірка – то є концентраційний табір, а Хенк і Френк вже не чорношкірі американці, а європейські євреї часів Другої світової війни, які згасають в неволі, а їхні трупи спалюють потім в крематоріях? Все одно було б мало толку, якби він сказав їй про це, не було сенсу говорити з нею про дружбу, яка була справжньою темою оповідання, якщо вже на те пішло, бо тоді довелося б розповідати вчительці про Арті Федермана, а Фергюсону не хотілося ділитися своїм горем з місіс Болдвін. Може, вона й мала рацію в тім, що він все це надміру утаємничив, зробив непомітним для читача, а, може, просто сама вона була сліпою до подібних речей, хтозна. Тому замість відкласти оповідання й забути про нього, Фергюсон виправив помилки в оригіналі, котрі місіс Болдвін пообводила кружальцями, і передрукував його наново, цього разу під копірку, щоби мати копію, яку він відправив тітці Мілдред та дядьку Дону наступного ж дня. Дванадцять днів потому він отримав з Лондона листа, фактично – два листа у одному конверті, окрему рецензію від кожного, обидві – доброзичливі та підбадьорливі, причому і тітка, і дядько не проминули помітити те, чого не помітила вчителька. «От так дивина!», подумав Фергюсон, відчуваючи, як хвиля радості прокочується його тілом. Бо хоча тітка й дядько і проголосили «Двох черевиків» хорошим твором, це жодним чином не вплинуло на той факт, що місіс Болдвін все одно вважала це оповідання поганим. Один і той самий текст сприймався по-різному різними очами, різними серцями, різними мозками. Йшлося не про те, що одного лупцюють, а другого цілують, лупцювали й цілували одночасно одну й ту саму особу, саме так склалася ситуація, і Фергюсон збагнув: якщо він і далі продовжуватиме давати своє оповідання іншим людям, то йому слід приготуватися до того, що його лупцюватимуть так само часто, як і цілуватимуть, а скоріш за все вдесятеро, а то й в сотню разів частіше, ніж цілуватимуть. Якщо цілуватимуть взагалі.

Замість відіслати оповідання напряму Фергюсону, дядько Дон надіслав текст Ною з вказівкою повернути його своєму кузену після прочитання. Якось в суботу вранці, приблизно тиждень потому, як прийшли листи з Лондона, на кухні задзвонив телефон, задзвонив саме тоді, коли Фергюсон завершував поглинати яєчню з грінками. На тому боці лінії був Ной. Він торохтів словами, наче кулями з автомату Томпсона, бо, як він пояснив, мав говорити швидко, доки його матір не повернулася з магазину, інакше вона його вб’є, якщо застане за міжміською розмовою, особливо розмовою з Фергюсоном, контакти з яким в межах її «неприступної фортеці-квартири» заборонялися під будь-яким приводом не лише тому, що він