Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

З ранку я насамперед поцікавилася, чи не трапилося якихось змін, і чи актуальні ще вчорашні розрахунки щодо того, скільки часу займе політ до планети Чарпатчхе. Шоа-дар заспокоїв мене, що все залишається, як було, і, якщо не станеться жодних непередбачених ситуацій, вже сьогодні ми доставимо нашу пасажирку, куди обіцяли.

Заспокоєна цим, я в чудовому настрої вирушила займатися своїми звичними справами.

Це ж чудово. Чарпатчхе буде вдома, а ми вирушимо далі.

Поки готувала сніданок, я з головою поринула у фантазії, як проходитиме наш політ, коли на кораблі більше не залишиться ніяких сторонніх інопланетянок, які сунуть свій ніс, куди не просять.

І навіть не намагатимуся заперечувати, як сильно ця фантазія мені сподобалася. І завела, ніде правди діти.

З велелюбністю на-агарів, відсутність такого стримувального фактора, як дратівливий небажаний свідок, швидше за все, обернеться для мене безліччю пікантних моментів у всіх куточках корабля. Варто лише згадати наш із Шоа-даром перший раз. Він же мене просто на стіл уклав. А Са-ард із задоволенням приєднався.

А ще подумалося, що мої на-агари не відмовлять, якщо я попрошу їх навчити мене якимось новим корисним навичкам. Наприклад, самообороні. Або ментальним штучкам, якщо вже вони стверджують, що в мене є якісь здібності. І може мені дозволять брати участь у пілотуванні? На них же ще чекають нові висадки, а я можу допомогти.

А ще можна буде відкрито говорити про нас, про них, про все. Адже в мене стільки питань.

Дуже хочеться всього цього. Скоріше б вже залишити планету Чарпатчхе позаду.

Ну а поки що... доводиться бути насторожі. Тому залишається лише мріяти та будувати плани.

Вона з'являється тоді, коли я, замріявшись, навіть пританцьовувати починаю, збиваючи тісто для нової порції оладок – вчорашні на-агарам дуже сподобалися, на мій подив.

− Доброго дня, Женю, − чую я несподівано позаду себе, і з переляку ледь не кидаю «ложку» долу.

От зараза раптова!

− Чарпатчхе, ти мене знову налякала, − різко обернувшись, дивлюсь роздратовано на нашу пасажирку. Та так і завмираю, відчуваючи, як у мене знову відвисає щелепа. − Це як розуміти?

− Подобається? − невинно посміхнувшись, вона розкидає руки в сторони і обертається навколо своєї осі, демонструючи нову зовнішність у всій красі. − Мені здалося, тобі вчора на свою подругу було так само неприємно дивитися, як і на матір.

− На їхні образи у твоєму виконанні. І це було скоріше... дуже дивно. Я знала, що це не вони, і мене не покидало відчуття неправильності. Те як ти виглядаєш зараз… це ще дивніше, – задушено видавлюю з себе, на всі очі витріщаючись на своє власне відображення.

Майже відображення, точніше. Оскільки Чарпатчхе зобразила мене не такою, якою я виглядаю зараз, а такою, якою я звикла бачити себе в дзеркалі після ранкової пробіжки − з коротким темним кучерявим волоссям, ненафарбовану, в мішкуватих синіх штанях і звичайній футболці.

− Чому? – робить здивовані очі цей інопланетний ксерокс. − Хіба твій власний вигляд теж здається тобі відразливим?

І от чому мене не покидає ще й дивне почуття, що вона знущається? Наче експерименти наді мною якісь ставить.

− Ні, мій вигляд не здається мені відразливим. Але в тому й річ, що він мій! − заявляю, змушуючи себе відвести погляд від своєї подоби. Відвертаюся до столу і, витерши бризки тіста, що потрапили на мій одяг, коли я сіпнулася від несподіванки, повертаюся до свого заняття.

От тільки Чарпатчхе навіть не думає давати мені спокій.

− Для тебе це так важливо? − з'являється вона тепер з іншого боку від столу, тобто прямо переді мною. − Щоб твоїм виглядом не користувався ніхто інший.

− Так, важливо, − киваю.

− Але… це тіло, в якому ти зараз перебуваєш. Адже воно… як ти його називаєш, штучне? Отже, його хтось створив. І надав йому твоєї подоби. Хіба це тебе не злить?

Чорт. Невже вона й це встигла в моїй голові подивитись, коли мала туди доступ? Часу даремно не гаяла, чи не так?

− Злить. Але я поки що не можу нічого з цим вдіяти, − переконавшись у правильній консистенції тіста, я відставляю миску і крокую до варильної поверхні, щоб звільнити місце для смаження.

− Цікаво, − моя співрозмовниця теж переміщається вздовж столу, зацікавлено заглядаючи у всі ємності. − У моєму розумінні, те, що створено штучно, цілком може бути відтворено не один раз. Таких штучних подоб тебе існує ще багато, так?

Від несподіванки цієї заяви я наче на стіну налітаю. Скидаю на неї приголомшений погляд.

− Це, напевно, дуже страшно усвідомлювати, що хтось десь може користуватися лялькою, яка має вигляд точнісінько, як у тебе, − продовжує Чарпатчхе, ніби не помічає мого шоку.

А мене буквально пересмикує від однієї лише думки, що вона може мати рацію. Я, звичайно, пам'ятаю, що Са-арду говорили, начебто біосинтезоїд з моєю зовнішністю єдиний у своєму роді. Але чи існують гарантії, що вони не створять потім такі самі?

Бр-р-р. Який жах.

− Скажи, Женю, а тобі не хотілося б звільнитися від своїх господарів? − вибиває з мене дух нове питання від Чарпатчхе.

- Вони мені не господарі, − випалюю я, перш ніж встигаю задуматися.

− Справді? Я пам'ятаю, що ці, як їх… а, так, на-агари, називають тебе своєю жінкою. Це цікава форма взаємин. Ти у всьому їх обслуговуєш. Але ви не перебуваєте в шлюбному союзі. Хіба це не означає, що ти є їхньою власністю?

− Нічого подібного це не означає. Я обслуговую їх, як ти кажеш, тільки тому, що сама взяла на себе такі обов'язки на цьому кораблі. Кожен має свою функцію. Я готую їжу. А решта... теж відбувається, бо я так вирішила.

− А вони теж так вважають? − схиляє голову набік моє темноволосе відображення.