Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Історія втраченої дитини, Елена Ферранте 📚 - Українською

Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

740
0
22.11.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Історія втраченої дитини" автора Елена Ферранте. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 101 102 103 ... 125
Перейти на сторінку:
– вона кидала все, не зважаючи на наслідки.

Кармен якось сказала мені, що Ліла їздить на старий цвинтар в Доґанеллу й вибирає там собі дитячу могилку, щоб біля неї думати про Тіну, у якої своєї могилки немає. А потім прогулюється зарослими стежками, поміж могилами, кущами, старими каплицями з поховальними нішами, зупиняючись перед вицвілими фотографіями.

– Мертві, – сказала Кармен, – мають визначеність. У них є могильна плита, дата народження та смерті. А в її доньки – немає. Її дочка навічно залишиться лише з датою народження. У цьому й горе. Бідна дівчинка ніколи не матиме завершення життєвого шляху, постійного місця, куди її мама може прийти, посидіти, заспокоїтися.

Але Кармен завжди фантазувала щодо питань життя та смерті, тому я не дуже до неї прислухалася. На мою думку, Ліла бездумно блукала містом, щоб притупити біль, який і через багато років отруював її існування. Або, за своєю давньою звичкою рішуче рубати все одним махом, справді вирішила більше ні про що і ні про кого не думати. Оскільки я була переконана, що для душевного спокою їй потрібне якраз протилежне, то побоювалася, що її нерви не витримають і вона накинеться на Енцо, на Ріно, на мене, на моїх дочок, на незнайомого перехожого, який ненавмисно її штовхнув, на когось, хто не так поглянув. Удома я могла з нею сваритися, заспокоювати її, тримати під контролем. А надворі? Щоразу, коли Ліла виходила з дому, я тривожилася, що вона потрапить у якусь халепу. А водночас, коли чула, як знизу гепають двері, вона спускається сходами й виходить на вулицю, то видихала з полегшенням. Значить, не з’явиться через кілька хвилин у мене вдома, не почне провокаційних розмов, не чіплятиметься до дівчат, не критикуватиме Імму, не намагатиметься завдати мені болю.

Так я дедалі частіше почала замислюватися про переїзд. Залишатися в районі не було сенсу ні для мене, ні для Деде, ні для Ельзи, ні для Імми. Сама Ліла після перебування в лікарні, після операції, після розладів, що відбувалися в її тілі, почала частіше повторювати те, що раніше казала час від часу: «Їдь звідси, Лену! Що тобі тут робити? Таке враження, що ти дала обітницю Матері Божій!» Хотіла нагадати мені, що я не виправдала її сподівань, що моє перебування в районі було тільки примхою інтелектуалки, що фактично від мене з моєю освітою й книжками не було жодної користі ані їй, ані місцю, де ми народилися. Я обурювалася і думала про себе: вона ніби хоче звільнити мене за професійну непридатність.

19

Я почала розмірковувати, що робити далі. Донькам потрібна була стабільність, а я мусила влаштувати все так, щоб їхні батьки про них попіклувалися. Найскладніше було з Ніно. Інколи він телефонував, сюсюкав кілька хвилин з Іммою, та односкладно йому відповідала – і все. Нещодавно він вчинив те, чого можна було очікувати, знаючи його амбіції: висунув свою кандидатуру на виборах від Соціалістичної партії. Він надіслав мені коротенький лист, в якому просив голосувати за нього й агітувати інших. До листа, який закінчувався словами «І Ліні теж скажи!», він додав агітаційну листівку зі своїм солоденьким фото й короткою біографією. Одне речення було підкреслено ручкою, у ньому повідомлялося, що у кандидата троє дітей: Альбертіно, Лідія та Імма. Збоку він дописав: «Покажи це доньці!»

Я не ходила голосувати й нікого не агітувала за нього, але показала листівку Іммі, а та спитала, чи можна її забрати й зберегти. Коли її батька обрали, я спрощено їй пояснила, що означають поняття «народ», «вибори», «представництво», «парламент». Тепер Ніно постійно жив у Римі. Після перемоги на виборах дав про себе знати лише раз: надіслав нашвидкуруч написаного хвалькуватого листа, якого просив показати дочці, Деде й Ельзі. Ні номера телефону, ні адреси, тільки порожні обіцянки на відстані («Будьте певні, я завжди про вас піклуватимуся»). А Імма захотіла зберегти і те підтвердження існування свого батька. А коли Ельза казала їй щось на кшталт: «Яка ж ти вредна! Це все тому, що твоє прізвище Сарраторе, а не Айрота!» – вона, здавалося, уже не так засмучувалася, що має інше прізвище. Якось учителька запитала в Імми, чи правда, що вона донька депутата Сарраторе, і та наступного дня принесла їй на доказ листівку, яку так ревно зберігала. Мене тішила її гордість за батька, і я планувала зробити так, щоб та гордість із часом зростала. Ніно й надалі жив своїм насиченим життям? Гаразд. Але моя дочка йому не кокарда, щоб виставляти напоказ, а потім знову ховати у шухлядку до нової нагоди.

Із П’єтро в останні роки у мене проблем не було. Він регулярно надсилав гроші на утримання дітей (від Ніно я не отримала ані копійки), завжди цікавився їхніми справами. Недавно він розійшовся з Доріаною, Флоренція йому набридла, він хотів податися до Сполучених Штатів. Зважаючи на його рішучість, у нього це мало вийти. Мене такий перебіг подій непокоїв. Я казала йому: «Ти кидаєш дітей напризволяще!» А він відповідав: «Зараз це здається дезертирством. Але скоро ти побачиш, що мій переїзд піде на користь насамперед їм!» Можливо, у тих словах мені вчувалося щось подібне до обіцянок Ніно («Будьте певні, я завжди про вас піклуватимуся»). Але факт залишався фактом: Деде з Ельзою теж скоро мали залишитися без батька. Та якщо Імма до такого звикла змалечку, то Деде з Ельзою дуже любили П’єтро і звикли звертатися до нього, як тільки їм хотілося. Я була впевнена, що його від’їзд їх засмутить. Звичайно, вони були вже дорослі: Деде виповнилося вісімнадцять років, Ельзі – п’ятнадцять. Вони навчалися у найкращих школах, мали добрих викладачів. Та чи було цього достатньо? Обидві ніяк не могли тут прижитися, не спілкувалися тісно з однокласниками і не мали друзів. Здавалося, що тільки з Ріно вони почувалися добре. Але що спільного вони насправді мали з тим парубком, значно старшим, але водночас інфантильнішим за них?

Ні, треба було переїжджати з Неаполя. Спробувати, наприклад, пожити в Римі і з любові до Імми відновити стосунки з Ніно – звичайно, лише дружні. Або повернутися до Флоренції й укріпити стосунки П’єтро з доньками, сподіваючись, що тоді він відмовиться від наміру переїхати до Америки. Особливо нагальним це питання здалося мені одного вечора, коли Ліла піднялася до мене з сердитим виглядом і запитала вороже:

– Це правда, що ти сказала Деде більше не бачитися із Дженнаро?

Я зніяковіла. Адже я лише попросила доньку, щоб та не липла до нього, як смола.

– Бачитися вона з ним може, скільки завгодно. Просто я побоююся, що Дженнаро це може набриднути: він дорослий, а вона – дівчисько.

– Лену, не викручуйся! Ти вважаєш, що мій син не

1 ... 101 102 103 ... 125
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія втраченої дитини, Елена Ферранте», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"