Читати книгу - "Карта днів"

Через досить короткий час задзвонив дзвоник, і офіціантка почала виносити тарілку за тарілкою з нашими стравами. То були: півень, приготований у вині, для Міларда; панір масала доса та лассі[74] з манго для Нур; смажене ягня з м’ятною підливою для Емми; подвійний чизбургер, картопля фрі та суничний коктейль для мене; омар для Бронвін у комплекті зі щипцями для розколювання панцирів та серветкою-нагрудником із зображенням омара на ній; паруючий корейський пібімпап[75] із розбитим зверху яйцем для Ліллі. Це був аномально широкий перелік страв, як для будь-якого ресторану — особливо якщо врахувати, що на кухні працювала лише одна людина, — але та частина мого мозку, яка противилася всьому цьому, шепотіла щораз слабше та слабше:

«Не їжте це.

Ви маєте піти звідси.

Це погана ідея.

Зупиніться негайно, перш ніж стане

надто пізно».

Я не пам’ятаю, як з’їв свій подвійний чизбургер, картоплю фрі та випив суничний коктейль. Але пам’ятаю спорожнілу склянку та жирні крихти, які залишились на моїй тарілці. А голова стала така важка-преважка.

— Ой, любчику! — Берніс процокала до мене на каблучках із-за стійки, притиснувши руку до грудей. — Та ти валишся з ніг!

І я валився. Я реально валився.

— Я так, так, так стомилась, — почув я голос Емми, а потім і приглушені голоси інших моїх друзів, які скаржились на те ж саме.

— А чом би вам не піднятися нагору та не передрімати трохи?

— Нам треба йти, — сказала Нур. Вона намагалася підвестися зі свого табурета, але їй, схоже, не вистачало сили.

— Іти? — перепитала Берніс. — Я не думаю, що ви зможете піти.

— Джейкобе, — прошепотіла Емма мені на вухо. У неї голос був, як у п’яної. — Нам треба йти.

— Знаю.

Ми якимось чином були загіпнотизовані. Я зрозумів це. Це було схоже на те, що намагалися зробити з нами дивні з «Русалчиної Країни Мрій», але цього разу приманку ми проковтнули.

— Нагорі в нас є кімнати з приготованими для вас ліжками. Треба тільки пройти он…

Тепер, коли вона це сказала, я відчув, що можу стати на ноги.

І не тільки я, а ми всі були вже на ногах. А Берніс тим часом підштовхувала нас до одного з виходів — до дивного, схожого на тунель коридору, стіни якого були розмальовані червоними та білими довгими смужками, що закручувались у гігантську спіраль, і це було схоже на обгортку величезної карамельної палички, тільки ізсередини.

Вона штовхала нас уперед, і ми нічого не могли вдіяти. Коридор, коли ми до нього наблизилися, здається, подовшав. Я почув звук боротьби за спиною, озирнувся та побачив, як Берніс відштовхує Ліллі назад.

— Гей! — гукнув я, наче в тумані, до Берніс. — Не ображай її.

Ліллі щось казала. Я бачив, як рухались її губи та м’язи на горлі під шкірою, але її голос не доходив (чи не міг дійти) до моїх вух.

— Ми скоро повернемося, Ліл, просто зачекай тут, — сказала Нур.

Звісно, Ліллі не змогла би приєднатися до нас, навіть якби їй дозволили пройти по коридору. Десь на півдорозі я відчув прилив крові в голові та різкий спад у шлунку, а далі «хлоп!» — нас прийняла петля.

Ліллі позаду нас уже не було, а попереду розмальований смугами коридор закінчувався сходами.

— А тепер просто вгору! — почувся голос Берніс, що відлунював від стін. Саму її видно не було.

Шлях угору ми долали повільно, сходинка за сходинкою, і, коли піднялися на сходовий майданчик, я відчув, як зникли останні крихти моєї сили волі. Ми опинились у повній владі «сирени», яка нас заманила, і все, що ми тепер могли зробити, це тільки підкоритися.

* * *

На сходовому майданчику навкарачки стояли дві дівчинки, котрі, здавалося, були зайняті тим, що старанно, дюйм за дюймом оглядали дошки на підлозі. Коли ми опинились у вестибюлі, вони припинили своє заняття та подивились на нас ізнизу вгору.

— Ви не бачили ляльку? — запитала старша дівчинка. — Френкі загубила одну зі своїх ляльок.

Здавалося, вона жартує, але вона не посміхнулась.

— Пробачте, — відповіла Нур.

— Ми замовили… сон? — промовив Мілард, зніяковівши.

— Проходьте туди, — відказала старша дівчинка, кивнувши на двері за нею.

Ми пройшли повз них.

— Тікайте, — мені наче почувся чийсь шепіт, — тікайте, поки можете.

Але, коли я знову глянув назад, дівчатка уважно розглядали підлогу, повернувшись до своїх методичних пошуків. Я рухався, наче уві сні.

За тими дверима була невеличка акуратна кухня. За столиком сидів хлопчик, а перед ним нависав чоловік у краватці-метелику. На столику були головоломки та маленька башта, складена з кубиків, і складалося враження, наче той чоловік проводив із хлопчиком якийсь екзамен. Чоловік, коли почув, як ми зайшли, підняв руку та вказав на кімнату поряд.

— Проходьте туди. — Він навіть не глянув на нас. Його увагу було прикуто до хлопчика. — «Санґвінем бібімус», — звернувся він до нього. — «Корпус едімус».[76]

— «Матер семпер керта ест»,[77] — відповів хлопчик, дивлячись перед собою в ніщо. — «Матер семпер керта ест».

— Матір завжди відома, — переклав Мілард.

Учитель випростався, а потім грюкнув по стіні.

— Гей, тихіше там! — закричав він… не на нас. Я не міг сказати, що саме вивело його з рівноваги, поки ми не наблизилися до дверей іншої кімнати, де я почув чийсь спів.

П’яний та немелодійний голос стогнав:

— З днем наро-о-о-о-о-одження, Френкі-і-і-і-і-і-і… я-а-а-а-а-а віта-а-а-аю тебе-е-е-е-е-е-е…

Я не міг змусити свої ноги рухатися швидше, інакше побіг би. Коли ми ввійшли до тієї кімнати, то побачили, що тим «співаком» був чоловік у клоунському макіяжі та жовтувато-білій перуці. Він сидів на кушетці та, притиснувшись черевом до невеличкого коктейльного столика, наливав сам собі випивку з пляшки. Здавалося, його платівку заїло: він робив невеликий ковток із келиха, потім трохи доливав у нього з пляшки, потім проспівував кілька слів, а потім знову робив ковток. Коли він побачив