Читати книгу - "Чаликушу"

Раніше я не раз згадував з ніжністю й захопленням Меджнуна, який пішов у пустелю шукати Лейлу [103]. Коли ж я зустрів Феріде, то забув цю прадавню легенду, бо тепер усе згадував іншу Лейлу — маленьку, благородну, чисту, прекрасну, з ясними голубими очима, Лейлу нашого часу, що в темних селах з незліченими могилами шукала втіхи в марних снах — мріях про любов. Через два роки ми знову зустрілися. Дівчина вже знемагала від тієї самої хвороби. І чому я не забрав її ще тоді, коли ми побачилися вперше? Чому не підхопив на сідло та не привіз силоміць у Стамбул, де її рідний дім? Яка помилка!

А коли ми зустрілися з нею вдруге, сталося те, чому важко було запобігти: ви одружилися. Я гадав, вона ще дитина, то забуде вас. Адже попереду все життя. Коли Феріде захворіла, до мене випадково потрапив її щоденник. Тільки тоді зрозумів я, що в юному серці глибока-глибока рана. Феріде записала все своє життя, і я переконався, що немає ніякої надії,— вона вас кохатиме весь вік.

Мені ж хотілося вилікувати її, мов рідну донечку. Та підступні інтриги нікчемного люду стали мені на заваді. Тоді я надумав одружити її з якимось гарним юнаком. Але й це було небезпечно. Яка гарна людина не був би її чоловік, він почав би вимагати від неї любові. Моя ж дівчинка народилася, щоб кохати. Любов завдала їй мук, та кохати нелюба вона не змогла б, вона б каралася, та й годі. Кохати одного, а бути в обіймах іншого!.. Це могло б убити її. Щоб урятувати її, я зробив Феріде своєю нареченою, і вирішив захищати дівчину, поки буду жити. Тієї ж спадщини, яка лишиться їй після мене, вистачить їй на життя. Та й жити вдовою легше, аніж дівці, на яку всі чортом дивляться.

Я ніколи не втрачав надії, що одного чудового дня її мрія здійсниться. Адже все буває. Ваша дружина померла, і я почав думати, що все у ваших стосунках зміниться. Зі Стамбула я весь час одержував про вас інформацію. Смерть дружини, може, й засмутила вашу родину. Я ж не хочу бути дворушним і не можу сказати, що теж журився. Ні, я чекав нагоди, щоб звільнити Феріде від фіктивного шлюбу і повернути її вам. Хтозна, як подивилися б на це люди, та я вже давно збайдужів до пліток. До того ж почала, прогресувати моя хвороба, і я зрозумів, що за кілька місяців все закінчиться. Немає потреби писати про всі дрібниці. Я знайду привід, щоб послати Феріде в Стамбул, а вона вже передасть цього листа вам. Я її добре вивчив, вона дуже дивна. Як вона вередуватиме й вигадуватиме казна-що, не зважайте й від себе не відпускайте. А коли треба, то поводьтеся з нею, як дикі й брутальні горці, коли вони викрадають жінок. Знайте, що коли вона помре у ваших обіймах, то помре від щастя.

Тепер скажу, що я тут якнайменше думаю про тебе. Бо я особисто не віддав би тобі й кішки. Та що робити? Цим дурним дівкам несила втовкмачити щось у голову. Хто знає, що вони знаходять у таких пустих і бездушних людях, як ти?

Вже небіжчик Мерхум Гайруллах

В пакеті — щоденник Феріде. Минулого року, коли ми приїхали в Аладжакая, я непомітно взяв її скриньку, а потім сказав, що її вкрав візник. У скриньці лежав щоденник. І я добре зробив, бо таки думав, що цей щоденник ще стане нам у пригоді…»

_ IX

Коли Мюжгян і Кямран перегорнули останню сторінку щоденника в голубій обкладинці, за вікном вже світало. В саду попрокидалися пташки.

Кямран похилився важкою від утоми й хвилювання головою на пожовклий напір зошита й кілька разів поцілував дорогі рядки, покроплені в багатьох місцях слізьми.

Вони вже хотіли відкласти щоденника вбік, та раптом Мюжгян підсунула до світла голубу обкладинку, пильно розглядаючи її, й сказала:

— Кямране, це ще не все. На обкладинці щось написано, тільки по голубому важко читати.

Вони поправили гніт, знову схилилися над щоденником й ледве прочитали:

«Учора я назавжди закрила щоденник. Я гадала, що вранці, після весільної ночі, я не тільки не наважуся писати спогади, а навіть глянути в дзеркало, навіть розмовляти, чути свій голос. Та ба…

Отже, від учора я вже одружена. Я покірливо попливла за течією, мов сухий листочок, що його затягнув вир. Я робила все, що мені загадували, навіть дозволила вбирати себе в довгу білу сукню, яку лікар купив в Ізмірі. Мені вплели в косу сріблясті стрічечки. Та коли підвели мене до великого люстра, я на мить заплющила очі. Та й по всьому. Оце такий був мій протест.

Люди приходили, щоб глянути на мене. Зайшли навіть мої колишні колеги зі школи. Я не чула, що вони балакали, тільки усміхалася усім однаковою жалюгідною усмішкою.

Якась бабця, зазирнувши мені в обличчя, промовила:

— Бач, як поталанило старому шкарбунові,— уцілив журавку прямісінько в око!

Гайруллах-бей повернувся додому тільки увечері. Він убрався в довгий сюртук, який облягав його повне тіло, мов корсет. Якась фантастична яскраво-червона краватка стриміла збоку. Мені було сумно, та я не стрималася й засміялася, бо подумала, що не маю права робити зі старого опудало. Отож скинула з нього ту краватку й одягла іншу.

Гайруллах-бей сміявся та приказував:

— Отак, дочко! З тебе вийде чудова господиня. Ось бачиш, як тобі корисно бути молодою дружиною.

Гості порозходилися. Ми сиділи одне навпроти одного в їдальні.

— Маленька, знаєш, чому я запізнився? Я ходив до Мунісе, носив на могилку квіти й кілька золотих стрічечок. Мені дівчинка часто говорила, коли ми лишалися з нею удвох, бо при тобі вона не наважувалася: «Абад-жим стане нареченою, вплете собі в коси золоті стрічечки, а я собі теж». Тепер я сам прикрасив би дими стрічками золотаві коси нашої пташиноньки. Та не судилося…

Я не витримала, повернулася до вікна й заплакала. Сльози були дрібні, ледь помітні, як туман за вікном цього сумного осіннього вечора. Це були потаємні сльози, вони висихали вже на віях.

Як і