Читати книгу - "Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим, Даніель Дефо"

На початку 1693 року вернувся з першої своєї короткої подорожі до Більбао[71] мій племінник, якого, як сказано вже, я зробив моряком і призначив капітаном корабля. Він прийшов до мене й повідомив, що його знайомі купці запропонували йому поїхати для них у приватну торговельну подорож до Ост-Індії та Китаю.

— Якщо ви, дядю, — сказав він, — поїдете зі мною, то я можу зсадити вас на вашому острові, бо ми зайдемо до Бразилії.

Ніщо не доводить переконливіше існування майбутнього життя й невидимого світу, як збіг зовнішніх причин, що спонукують нас діяти згідно з навіянням наших думок, глибоко захованих у нас і невідомих нікому в світі.

Адже мій племінник не знав, що хворобливий порив до подорожей прокинувся в мені з новою силою, а я теж зовсім не сподівався, що він прийде до мене з такою пропозицією. І того ж самого ранку, після довгих роздумувань, я вирішив поїхати в Лісабон порадитися з своїм старим другом капітаном і, коли б він визнав цей план за здійсненний та розумний, знову поїхати на острів подивитись, що сталося з моїми людьми. Я носився з проектом залюднити острів і притягти переселенців з Англії, мріяв узяти державний патент на землю... та про що я тільки не мріяв? Отже, саме в цей момент з’явився мій племінник з пропозицією відвезти мене на мій острів.

Пильно подивившись на нього, я спитав:

— Який диявол наштовхнув тебе на цю згубну думку?

Це спочатку приголомшило його, але незабаром він помітив, що його пропозиція не була дуже неприємною для мене, і підбадьорився:

— Сподіваюсь, вона не буде згубною, — сказав він, — а вам, напевне, буде приємно побачити колонію, засновану на острові, де ви колись царювали щасливіше, ніж більшість монархів у цьому світі.

Його проект цілком відповідав моєму настроєві, тобто тим мріям, які панували наді мною і про які я вже докладно говорив. Я відповів йому, що, коли він умовиться з своїми купцями, то я готовий їхати з ним, але поїду, може, тільки до свого острова.

— Невже ви хочете знову залишитись там? — спитав він.

— А хіба ти не можеш забрати мене тоді, як будеш повертатись назад?

Він відповів, що купці ні в якому разі не дозволять йому зробити такий круг з кораблем, повним такого дорогого вантажу, бо на це треба витратити не менше як місяць, а може, й три-чотири місяці.

— До того ж, я можу й зовсім не вернутись, — додав він, — а тоді ви опинитесь у такому ж самому стані, в якому були раніше.

Це було дуже слушне зауваження. Але вдвох ми знайшли спосіб зарадити горю: ми надумали взяти з собою на корабель розібрану шлюпку, яку з допомогою кількох теслярів, яких ми умовились взяти з собою, можна було б за кілька днів зібрати на острові й спустити на воду.

Я не дуже довго роздумував, бо намагання мого племінника так відповідало моєму нахилові, що ніщо вже не могло затримати мене. З другого боку, по смерті моєї дружини не було кому дбати про мене та відговорювати мене, крім мого доброго друга, вдови. Вона серйозно відраджувала мене від подорожі й радила зважити на мій вік, матеріальну забезпеченість, небезпеки довгочасної подорожі, розпочатої без ніякої потреби, і особливо згадувала про моїх малих дітей. Та все це нітрохи не вплинуло на мене. Я почував непереможне бажання побувати на острові і відповів своїй приятельці, що в моїй думці про подорож було щось незвичайне, а тому залишитися дома було б усе одно, що й опиратись Провидінню. Після цього вона облишила відговорювати мене і навіть почала сама допомагати мені не тільки готуватись до від’їзду, але й улаштовувати мої родинні справи та виховання моїх дітей.

Щоб забезпечити їх, я склав заповіт і помістив свій капітал у певні руки, вживши всіх заходів, щоб дітей моїх не могли скривдити, яка б доля не спіткала мене. Їх виховання я цілком доручив моїй приятельці, призначивши їй достатню нагороду за клопіт. Цього вона цілком заслужила, бо навіть мати не могла б більше дбати про моїх дітей і краще керувати їх вихованням. Вона дожила до мого повернення, а я дожив до того, щоб віддячити їй.

Десь на початку січня 1694 року мій племінник був готовий до відплиття, і я з своїм П’ятницею з’явився на корабель у Даунсі[72] 8 числа. Крім згаданої шлюпки, я взяв з собою значну кількість різних речей, потрібних для моєї колонії, на випадок, якби не знайшов її в доброму стані, бо саме в такому стані вирішив я її покинути.

Насамперед я подбав узяти з собою кількох ремісників, яких думав оселити на острові або, принаймні, примусити їх працювати під час мого перебування там, а далі дати їм на вибір — або залишитись на острові, або вернутись зі мною. Серед них були два теслярі, коваль і один моторний та спритний хлопець, бондар з фаху, але разом з тим майстер в усякому іншому ремеслі. Він умів зробити колесо й ручний млин, був добрий токар і гончар і вмів виробляти геть усе, що тільки можна виробляти з глини та дерева. За це й прозвали ми його «Джек на всі руки».

Крім того, я взяв з собою кравця, який згодився рушити з моїм племінником в Ост-Індію, а потім згодився поїхати з нами на нашу нову плантацію. Виявилось, що він найкорисніша людина не лише в своєму ремеслі, але й у багатьох інших справах. Бо нужда всього навчає.

Вантаж, що я взяв на корабель (скільки можу пригадати, бо я не мав докладного реєстру), складався із значної кількості полотна та тонких англійських тканин на одяг іспанцям, яких я сподівався знайти на острові; всього цього було стільки, щоб вистачило їм на сім років. Рукавичок, капелюхів, чобіт, панчіх і матеріалу на одяг, скільки пригадую, було взято більше, ніж на двісті фунтів стерлінгів. До цього треба додати кілька ліжок, постелей, хатнє рухоме майно, зокрема кухонний посуд, і таке інше. Крім того, я віз із собою на сто фунтів стерлінгів залізних