Читати книгу - "Ім'я Рози, Умберто Еко"

«Про кого ви говорите?» — спитав Вільям.

Дідуган отетеріло глянув на нас. «Про кого говорю? Не пам'ятаю… то було так давно. Але Бог карає, Бог стирає також пам'ять, затьмарює її. Немало чинів гордині було скоєно в бібліотеці. Особливо відколи вона потрапила в руки чужинців. А Бог далі карає…»

Нам не вдалося нічого більше витягти з нього, і ми залишили його наодинці з його супокійними і гіркими мареннями. Вільяма вельми зацікавила ця розмова: «До Алінарда варто прислухатися, він щоразу говорить щось цікаве».

«Що ж він сказав цього разу?»

«Розумієш, Адсо, — мовив Вільям, — розкривати таємницю — це не те саме, що виводити щось з першоначал. І не те саме, що зібрати багато часткових даних, а потім пробувати виснувати з них загальний закон. Це значить радше споглядати один, два або три часткові факти, які позірно не мають між собою нічого спільного, і спробувати уявити собі, що вони представляють численні прояви якогось загального закону, якого ти не знаєш і який, можливо, ще ніколи не було сформульовано. Звичайно, якщо ти знаєш, як каже філософ, що людина, кінь і мул не мають жовчі і живуть довго, то можеш спробувати сформулювати засаду, згідно з якою усі створіння без жовчі живуть довго. Але уяви собі випадок тварин з рогами. Чому вони мають роги? Раптом ти зауважуєш, що всі рогаті створіння не мають зубів у верхній щелепі. Це було б чудовим відкриттям, якби ти не згадав, що, на жаль, є тварини без зубів у верхній щелепі, які усе ж не мають рогів, — приміром верблюд. Потім ти помічаєш, що всі тварини без зубів у верхній щелепі мають два шлунки. Гаразд, можна уявити собі, що той, кому бракує зубів, погано пережовує їжу, а тому потребує двох шлунків, щоб краще її перетравлювати. А як же тоді роги? Тоді пробуєш уявити собі якусь матеріальну причину наявності рогів — скажімо, що брак зубів у тварини зумовлює надлишок кісткової речовини, яка мусить десь знайти вихід. Але чи задовільне це пояснення? Ні, бо верблюд не має верхніх зубів, має два шлунки, але безрогий. Тому ти повинен уявити собі якусь цільову причину. Кісткова речовина виходить назовні у вигляді рогів лише у тих тварин, які не мають інших засобів захисту. А верблюд має дуже тверду шкіру, тому не потребує рогів. Отже, цим законом може бути…»

«Але до чого тут роги? — нетерпляче спитав я. — І чому вас так цікавлять рогаті тварини?»

«Вони мене зовсім не цікавлять, але от єпископ Лінкольнський дуже ними цікавився, розмірковуючи над однією ідеєю Арістотеля. Чесно кажучи, не знаю, чи його міркування слушні, та й я ніколи не перевіряв, які зуби у верблюда і скільки в нього шлунків; цим я лиш хотів пояснити тобі, що пошук закону, який пояснює природні явища, здійснюється звивистим шляхом. Супроти деяких непоясненних явищ треба спробувати уявити собі багато загальних законів, ще не бачивши їх зв'язку з явищами, які тебе цікавлять: і раптом виринає несподіваний зв'язок між наслідком, явищем і законом, і вимальовується міркування, яке здається тобі переконливішим від інших. Пробуєш застосувати його до всіх подібних явищ, скласти на його основі передбачення, і побачиш, що ти вгадав. Але до самого кінця не знатимеш, які предикати вводити в умовивід, а які опустити. Що я й роблю зараз. Вишиковую в ряд багато несув'язних елементів і вигадую гіпотези. Я мушу вигадати їх чимало, і багато з них такі безглузді, що я б соромився описати їх тобі. Розумієш, у випадку Гнідого, побачивши сліди, я вигадав чимало гіпотез, які доповнювали і суперечили одна одній: це міг бути той утеклий кінь, а могло бути, що то абат спускався зі схилу верхи на цім чудовім коні, або що один кінь, Гнідий, залишив сліди на снігу, а другий кінь — Рябий — напередодні заплутався гривою в кущах, гілки ж могли поламати люди. Я не знав, яке припущення слушне, аж поки не побачив келаря зі слугами, які стурбовано шукали коня. Тоді я зрозумів, що припущення про Гнідого було єдине слушне, і спробував перевірити, чи воно відповідає істині, тому став напоумляти ченців. Я виграв, але міг і програти. Вони визнали мене мудрим, бо я виграв, але вони не знали, скільки разів я показував себе дурним, бо програвав, і їм було невтямки, що ще за кілька секунд до того, як виграти, я не був певен, що не програв. Тож і щодо монастирських подій я маю чимало гарних гіпотез, та не маю жодного очевидного факту, який дозволив би мені сказати, котра з них краща. А тому, щоб не здаватись дурним пізніше, я вирішив не хизуватись своєю кмітливістю тепер. Дозволь мені ще подумати, бодай до завтра».

Тепер я зрозумів, як міркує мій учитель, і цей спосіб, як на мене, вельми відрізнявся від способу розумування філософа, який розмірковує над першопричинами, а тому його розум сливе набуває властивостей розуму божественного. І я збагнув, що, не маючи однієї відповіді, Вільям вигадує багато розмаїтих пояснень. Це мене спантеличило.

«Це значить, — наважився прокоментувати я, — що ви ще далеко від розв'язку…»

«Я до нього дуже близько, — сказав Вільям, — та не знаю, до якого саме».

«А отже, ви не маєте єдиної відповіді на свої запитання?»

«Адсо, якби я її мав, я б викладав богослов'я в Парижі».

«А в Парижі завжди мають правильну відповідь?»

«Ніколи, — мовив Вільям, — зате там мають велику впевненість у своїх помилках».

«А ви, мосьпане, — сказав я з дитячим нахабством, — ніколи не припускаєтесь помилок?»

«Я часто їх припускаюсь, — відповів він. — Та замість того, щоб мислити одну помилку, я мислю їх багато, тому не стаю рабом жодної з них».

Я мав враження, що істина Вільяма насправді не цікавить, адже вона є не чим іншим, як узгодженням між річчю і розумом. Натомість він розважається тим, що уявляє собі якомога більше можливостей.

Зізнаюсь, що в ту мить я перестав покладати сподівання на свого вчителя й зловив себе на думці: «Слава Богу, що прибула інквізиція». Я став по боці спраги істини, яка керувала Бернардом Ґі.

І в такому