Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— Усе гаразд! Був би я озброєний, то не шукав би, в кого б купити стрілячку, правильно? Не стріляй у мене. Я ж тільки поговорити.

Ось він і переступив ту межу, лишивши позаду незачинені ворота. Тримав руки підняті догори, пальці розчепірені.

Бачив, як його віддих туманіє привидом. Бо холод і справді дошкуляв, аж-аж-аж. І не скоро й потепліє. Пошкодував, що не нагрівача запропонував.

Вхідні двері відчинились, і вийшов господар. Високий і худющий, із дурнувато-жорстоким обличчям і націленою в середину Еймосових грудей довгоствольною штурмовою гвинтівкою. Чиста нелегальщина, згідно з оонівським положенням про зброю.

— Привіт! Це я Еймос.

— Ти сказав.

— А я не чув, як тебе звати.

— Я не сказав того.

Господар пройшов далі й сховався за своєю претензією на військову машину.

— Гарна рушниця, — похвалив Еймос товар, усе так само не опускаючи рук.

— І працює гарно, — сказав чолов’яга. — Роздягайся!

— Тобто?

— Ти ж чув, що я тобі сказав. Хочеш сторгуватися зі мною? То доведи, що не ховаєш ніякої зброї! Роздягнись!

Ну, це був сюрприз так сюрприз — та й біс з ним. Не перший в його житті хлоп, схибнутий на гаданій своїй всемогутності. Здвиг­нув Еймос плечима та й скинув сорочку, роззув, по черзі, свої шкряби, а тоді струснув із себе штани й ступнув уперед, лишивши їх позад себе. Холод так і вп’явся в оголену шкіру, мов звір зубами.

— Ось так! — мовив Еймос. — Якщо тільки хтось не запхнув піс­толета мені в зад, ми можемо вважати, що я беззбройний, еге ж?

— Вважаймо, — погодився господар.

— Дивись: якщо ти все ще цим переймаєшся, то хай ще хтось вийде та й перетрусить мої лахи. А ти не зводь дула з мене, то й буде тобі гарантія, що я нічого не вкою.

— Не вказуй, що мені робити.

Наче й добрий знак воно? Вказує на те, начебто, що цей ґазда таки при своїх? Зиркнув угору, на горище. Якщо цей має ще й помічника, то там ідеальне місце для засідки. Й тут-таки, мов відповідь, пурхнули крихітні сіро-брунатні крильця — туди, в отвір горища.

— Де ж той твій циклер?

— Десь за три милі отам-о, при дорозі, — відповів Еймос, показуючи напрям великим пальцем. — За годину й приставлю тобі, запростяка.

— Ну, то й добре, — сказав войовничий господар і, піднісши рушницю вище, націлився в Еймоса. Дуло видалося мандрівцеві величезним, мов війстя печери. — Я й сам можу піти-знайти його.

Але він не встиг натиснути на спусковий гачок, бо щось метнулось через його подвір’я, мов нежданий шквал. Тільки ж цей шквал був із зубами. Кручений господар заточився назад, тоді зойкнув, із перепуду та болю. Хімікалії, що ними блоковано Кралюсині гормони, перестали діяти на неї того ж самого дня, коли вони удвох вийшли з Ями, тож дівчина діяла так швидко, що й Еймосові очі не все ловили. От мов зробилася вона лютим колібрі. Любитель зброї гримнувся на коліна, упустивши свою бойову рушницю й зі зламаним пальцем. Скорчився він, щоб ухопити цілою рукою поранену, коли бахнув постріл, вгативши кулю збоку в груди.

І тут Кралюся завмерла. Легіт лопотів подолом її в’язничної сорочки, забризканої кров’ю, а її правиця все ще стискала ту гвинтівку. Обм’якнувши, вона поволі впала на землю. Поки Еймос хутенько натягнув штани та підбіг до неї, очі її вже закотилися під лоба, й вона блювала. Він накрив її своєю сорочкою і став чекати, поки минеться напад. Це протривало п’ять хвилин. А що більш ніхто не вийшов із будинку, аби з’ясувати, що сталось, а чи помститись, то Еймос виснував: загиблий, певне, був старим парубком.

Ось Кралюся здригнулась, завмерла, а тоді ожили й її очі.

— Агей! — мовила вона. — Невже ми перемогли?

— Перший раунд виграли, — уточнив Еймос, киваючи їй головою. — А це в тебе часто буває?

— Ага, — мовила вона. — Як по правді, заплановано мене не найкращим чином.

— Втім, від цього й користь буває — якщо буває.

— Що так, то так. А ти як, нівроку?

— Промерз трохи, — визнав Еймос. — Та це не вб’є мене. Ти побудеш тут хвильку, гара’? А я заскочу гляну, чи є на що подивитися в хаті.

— Та краще й я з тобою забіжу, — заперечила вона, силкуючись сісти. Та він поклав руку їй на плече. Не треба було й штовхати, аби вона ще трохи полежала.

— Я йду перший. Вельми здивуюсь, як не буде ця халупина повна пасток.

— Добре, — видихнула вона. — То я тут зачекаю.

— Хороша думка.

***

На світанку вони покинули той будиночок. Надягли по термокостюму — дарма що на ньому він був тіснуватий, а їй довелось закасати рукави. У підвалі під будинком було припасів на рік чи два нормального споживання: всіляке спорядження для виживання, зброя, амуніція, високоенергетичні сухпаї, пака напрочуд нудної порнографії та колекція чудових, ручної роботи, шахових комплектів. Але найкраще знайшлося не в підвалі. У гаражі стояли шість невживаних, але добре доглянутих і повністю всім потрібним укомплектованих велосипедів. Навіть із довгоствольними рушницями за плечима й заплічниками, повними води й харчів, вони за пів години подолали відстань від будиночка й, через містечко, до автостради. До полудня проїхали стільки, скільки не пройшли б і за три дні. Відстань від Ями до Ерікового офісу становила десь чи не сімсот кеме. Пішки вони проходили їх менше тридцяти. А на великах долали більш ніж подвійну дистанцію. Тож до Балтімора мали дістатися десь днів за дев’ять, якщо нічого не завадить. Що, з огляду на їхній контекст, означало купу всякого розпитування. Але спокійного.

Опівдні зупинились пополуднувати. А було ж так темно, неначе вдосвіта. Еймосів віддих ставав туманною хмаркою, одначе, поки натискав на педалі, та ще в термокостюмі, то й холоду ніякого не відчував. А Кралюся немовби у тисячу разів подужчала й погарнішала. Вона усміхалась, а щічки рожевіли. Сиділи вони на старій лавці край дороги. Довкола панував усе той самий краєвид: грязюка й розкидане сміття-терміття.

І все ж таки на обрії яріло щось величезне — місто якесь? чи багаття? — знизу осявало хмари, золотом по сірості. Тож,