Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

Кралюся відкусила шматочок від своєї поживної плитки й сьорбнула води з самоочисної баклаги.

— А як оте — воно непокоїть тебе?

— Що саме?

— Те, що ми вкоїли.

— Я не певен, про що це ти, Кралюсю.

Вона подивилася на нього примруженим поглядом, от ніби силкувалася збагнути, чи не жартує він.

— Ми вдерлися в чужий дім, убили господаря й забрали його доб­­ро. Якби нас не принесло лихе на його голову, то він, мо’, й дав би собі раду. Дожив би до повернення сонця. Вижив би.

— Таж він хотів убити мене, безпричинно, — тільки тому, що я мав щось йому потрібне.

— Він би того й не надумав, коли б ми не приперлися до нього. І ми збрехали, ніби маємо щось на обмін.

— І куди ж це ти гнеш, Кралюсю?

— Якби він був не намірився натиснути на гачок, чи б ти не натис на нього сам? І чи були б ми отут, із цими рушницями та харчами?

— Ну, то й так забрали б його майно-лайно. Я просто виводжу думку на те, що в обох випадках ми вийшли б на одне й те саме.

— Тоді ми з тобою не є достеменно добрі люди, правда ж?

Еймос насупився. Таке запитання й на думку йому не спадало, поки не висловила його вона. Його занепокоїло, що це його більш не непокоїть. Шкребонув собі груди й спробував уявити, як би Голден скоїв щось таке, що скоїли вони. Чи Наомі? Чи Лідія?

— Ага, — мовив. — Треба, треба мені чимшвидше повернутися на корабель!

Розділ тридцять перший. Алекс

– Бачу, ти в доброму гуморі, — сказала Боббі Алексові, що сидів навпроти неї. Її сніданком були вівсянка плюс яйце­подібні протеїнові крихти, ковбаски й гаряча підлива. Її коси, стягнуті в кінський хвіст на потилиці, були мокрі від поту, а щоки палали від допіру виконаного вправляння. Ну, а він тільки на неї гляне, так його бадьор і зів’яне. Хоча вона мала слушність. Бо він і справді був у доброму гуморі.

— Капітан доправляє мою радість до Місяця.

Боббі набурмосилась.

— Твою... дівчину?

— «Росинанта».

— О! Слушно, — мовила вона. — А мені видалося... на мить... Атож. Добре буде й Голдена побачити. А ще Авасаралу.

— То ти вже шануйся, а то ще не втрапиш на мій кля... трикля... кораблик, — сказав Алекс, приперчуючи свою страву: порошковий омлет. — Оце ще б тільки Еймоса з Наомі прицуприкувати туди, назад повернути. Агей! Чи я щось не те бовкнув?

Та тінь, що на мить була охмарила її обличчя, щезла, мов леготом її здмухнуло, і Боббі лиш труснула головою.

— Та нічого. Просто... от не знаю. Заздрість, либонь? Давненько не бачила я людей.

Вона штрикнула одну з ковбасок виделкою і, поглинаючи її, роззирнулася по їдальні. А в Алекса яєчна бовтанка була якоюсь крейдовоперіодною, та й смакувала не так продуктом від курки, як тістом. Зате приніс йому диво-омлет цілі десятиріччя спогадів.

— А що, повернення до товариства жвавих вояків відвертає від думок про принади життя цивільного?

— Типу як.

— Але все коли-небудь та змінюється, — прорік Алекс.

— Але ніщо не змінюється так, щоб усе тобі повернулось, як було колись, — мовила вона, нагадуючи йому його ж власні слова.

Алекс відколупнув шматочок грінки, поклав у рот і відповів запитанням, обминаючи язиком їжу.

— Це ми все ще про службу?

Боббі усміхнулась.

— Ні, не про неї, як я гадаю. В голові мені воно ніяк не вкладається. Земля! Це ж вона вже ніколи не стане знову тією самою Землею, що була досі.

— Ні, не стане знову.

— Ані Марс! — розвивала думку Боббі. — І я думаю про мого небожа. Розумний хлопчина. Тобто розумні книжки читає. Аніде в світі ще не побував, тільки університет пройшов, і втелющився у той тераформувальний проєкт. Життя йому присвятив. Був одним із перших поміж моїх знайомців, хто по-справжньому тямив те, про що нам сигналять оті позамежні колоністи.

— Еге ж, — погодився Алекс. — І все постає в геть іншому світлі.

— За винятком нашого ставлення до всього того, — уточнила вона, а тоді мовби підняла уявну рушницю й з’імітувала губами звук пострілу.

— Потрясно, як багато ми втяли, надто зважаючи на ту обставину, що ми творимо все те разом із вискочнями — соціальними приматами, що намагаються якось еволюціонувати, але без втрати своїх замашок із часів плейстоцену.

Боббі захихотіла, а йому втішно стало, бо розсмішив її. У тому, що йому щастило поліпшувати самопочуття довколишніх людей, було щось таке, що й його самого бадьорило. На взір десь такого: хай навіть решта членів його екіпажу й опинилася у слабкій позиції, але ж то не безнадійно — хай там що чи хай там як воно є. Хоч і розумів слабинку такої логіки: що коли втішання інших утішає тебе, й, можливо, твоя втіха ще додатково їх потішить, то так вони всі разом можуть і свого корабля розтрощити об скелю, всі всім при цьому всміхаючись.

— Чув я, що підмога вже прилетіла сюди, — сказав Алекс.

— Ага. Вона хоч і прилетіла, але пуття з неї небагато. А ми на них сподівалися, — проказала крізь непрожовану ковбаску Боббі. — Вранці на тренажерах була про це балачка. Ці допоміжні кораблі мали б уже й заходити в наш оперативний простір, але тут така заковика, що всі ж їхні екіпажі — зеленець зеленцем, як ті зелені жаби! Наче це перший у них виліт у космос.

— І то всі-всі такі? — не повірив Алекс.

— Та добрі екіпажі — вони всі застрягли біля Хунгарії, прикривають наших шість.

— Ну-ну. Та вже краще хай ті молоді-зелені будуть у нас під боком, ніж тільки два фрегати, — розсудив Алекс. — Хоча, даруй мені, я все ж сподівався, що кавалерія, яка перевалила через гору нам на підмогу, матиме хоч