Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— Про нас, либонь, теж таке пасталакали, коли ми тільки починали.

— Звісна річ. Он я у свій перший самостійний політ припустився такої помилки, що замалим не викинув ядро з реактора у вакуум.

— Серйозно?

— Розхвилювався, заметушився.

— Ну, то була метушня військовика, — мовила Боббі. — Та сподіваймось, політ до Місяця пройде як по маслу.

Алекс на знак згоди кивнув головою і сьорбнув кави зі своєї колби.

— Гадаєш? Справді віриш, що з нападниками покінчено?

Боббі відповіла тим, що промовчала.

Решту сніданку витратили на не такі обтяжливі теми: які є відмінності у підготовці піхоти й військово-космічних пілотів та в кого вона краща; Алексові бувальщини про Ілус та повільну зону; різні припущення, що саме робитиме Авасарала, коли вони привезуть прем’єр-міністра на Місяць... То все були робочі балачки, й Алекс тішився, що вони вдвох гомонять собі так любо та мило. Геть небагато налітав він із нею, але добре було, що вона поруч, що з нею так легко говорити. У якомусь подальшому житті... як було не уявити польоти з нею. Принаймні на військовому кораб­­лі. Не міг уявити її на якому-небудь водовозі типу «Кентербері» й намагався придумати спосіб, як би примостити її на «Росинанті». А завдяки чому «Росинант» сприймається як домівка? Почасти — завдяки украй нечисленній команді й такому багатющому спільному контекстові. Тут панувала близькість, яку створювало перебування кожного члена й кожної членкині екіпажу в невеликому просторі зі жменькою інших людей. І хоч би хто прийшов до них новенький, хай навіть така і компетентна, й тямуща, і легка в спілкуванні людина, як оце Боббі, ця нова людина муситиме з цим якось змиритись, і ніщо так не напружує колектив, як хтось у його складі, хто почувається вилученим.

Він усе ще обмірковував цю проблему, дожовуючи передостанній кусень так званого яйця й слухаючи розповідь Боббі про особ­ливості вільного альпінізму в марсіянських горах, коли залунали сирени.

— Вся обслуга на бойові пости! — звелів спокійний, але різкуватий голос у проміжку між двома зойками тривоги. — Це не навчальний, а справжній бій!

Алекс так і підхопився, щоб швидше досягти свого аварійного крісла-колиски, хоча ще й не розумів, що воно діється. Боббі поспішала поруч. Обоє вони повкидали таці зі своїми недоїденими сніданками до рециклерів і метнулися до виходу. Адже давно були призвичаєні до того, що всякий неприкручений предмет може стати, за різких віражів корабля, потенційною загрозою ураження для будь-кого на борту. Вже на палубах лунало стакато вібрацій ГТЗ, але Алекс досі не уявляв, що ж воно змогло так непомітно підібратися до корабля, аби уможливився такий близький різновид бою. Сирени все ще завивали, коли вони добулися коридору, а вже там їх підхопив один з піхотинців: сержант, звати Парк.

— Нíколи вже мчати до ваших кают! Ось тут є вільні крісла, де ми вас і примостимо.

— А що сталось? — запитав Алекс, силкуючись не відставати від сержанта.

— Кораблі підмоги відкрили по нас вогонь, — пояснив Парк.

— Та що ви кажете? — вигукнула Боббі.

Але їхній провідник, не зупиняючись, відкрив люк до вільної кімнати для зустрічей і впустив їх туди. Алекс кинувся в обійми вільного амортизаційного крісла-колиски й звично та натреновано прищібнувся. А його розум швидко перебирав варіанти причин цієї надзвичайної події.

— Хтось підмінив військові транспондерні коди? — спитав він.

— Ні, це наші пташки, — відповів Парк, перевіряючи Алексові кріплення.

— Тоді як...

— Сподіваємось вибити з них пояснення в слушний час, — сказав Парк. Говорячи це, він устиг сягнути до крісла Боббі й перевірити її кріплення. — Будьте ласкаві не покидати своїх крісел, аж поки ми дамо знак, що вам безпечно буде обійтися без них. Я не певен, чим воно все скінчиться, але можуть бути непереливки...

Тут корабель різко накренився, й шарніри шарпнулись, поставивши крісла під кутом у сорок п’ять градусів до палуби. Парк утратив рівновагу, але встиг згрупуватись, перш ніж ударитися об стінку.

— Парку! — вигукнула Боббі, хапаючись за свої ремені. — Доповідай!

— Залишайся у своєму кріслі! — крикнув піхотинець десь із-за Алекса й з-під нього. Натиск підсиленої ривком гравітації втиснув і його глибоко в гель. У ногу йому вп’ялася голка, і в його кровоплин полився коктейль ліків, покликаний зменшити небезпеку інсульту. «Господи! Це щось ще гірше...»

— Парку! — знов гукнула Боббі, та почула купу непристойностей уже з коридору, куди якось таки видибав піхотинець, лишивши двох пасажирів на самоті.

— Що воно за... роздовбай його дідько... такого довбання ще світ не бачив!

— У тебе щось працює? — викрикнув Алекс, хоча відстань до Боббі становила якихось лиш півтора метра. — Моя контрольна панель вимкнулась!

Він чув, як вона дихає, і звук її дихання був гучніший за далекий стукіт ГТЗ, за басовитіші старти ракет.

— Ні, Алексе! Моя в режимі очікування.

Палубу струснуло суремне стугоніння, загуркотіли, вкотре зміщуючись, амортизаційні крісла. Невідь-хто там за кермом, але він проводив корабель крізь його шалені танцювальні па. Окрім упізнаваних басовитих гуків корабельної оборони, долинали й ще якісь, не дуже знані, звуки. Алексів розум ідентифікував їх усі як ознаки ушкоджень від ворожих набоїв, а декотрі з них сприймав як достеменно саме такі. Алексові перехопило горло, і в животі заболіло. Він усе ждав, коли ж ґаусс-набій прониже корпус корабля, і щосекунди, коли цього не траплялося, переповнювався ще більшою певністю, що ось зараз воно таки простромить!

— Як ти, тримаєшся? — запитала Боббі.

— Просто хочеться бачити, що ж воно там діється. Чи й підсобити чимсь. Я не проти бою, бо ж вояка, а тільки ненавиджу бути шматом непотрібу в сміттєвому кошику.

Тут його шлунок ніби до горлянки підскочив, і на довгеньку хвилю Алекс переплутав раптову невагомість із відчуттям нудоти. Його амортизаційне крісло посунуло ліворуч, а крісло Боббі — праворуч, аж обоє вони навіть змогли бачити одне одного краєчком ока.

— Ну, — мовила Боббі, — це вже зачепило й привід.

— Ага. То що скажеш тепер про ті твої з Авасаралою припущення, буцім хтось приватизує марсіянські військові кораблі разом із їхніми набоями?

— Та нині це звучить навіть дуже влучно, хіба ні?

Тут крісла-колиски й знову