Читати книгу - "Приречені бути чужими , Ксенія Ільїнська"

Дні летіли — як пісок крізь пальці. Безжально швидко, але кожен залишав слід.
Злата працювала допізна, поверталась з офісу, розплутуючи маршрути нового міста, губилась у пересадках, розбиралась у розкладках метро, вдихала пил мегаполісу, який досі не відчувався своїм. Вчилася не боятись самотності в натовпі. Вчилася не чекати дзвінка щохвилини.

Іноді, в автобусі чи супермаркеті, її раптово наздоганяв його голос. Уривок пісні в навушниках когось поруч. Радіоефір у кав’ярні:

— “Blue Bloods знову на піку! А Алекс, кажуть, не сам… Плітки про роман з актрисою з кліпу тільки підігрівають інтерес.”

Вона вимикала звук. Завжди. І шепотіла собі — крізь гіркоту, крізь злість, крізь страх:

— Не слухай. Не вір.

Але серце стискалось. У ньому жила пам'ять — про вечори з Алексом, про його подих, шорсткий голос у темряві, про сміх, коли вони годинами не могли розпрощатись у коридорі. І поряд із тим — страх. Страх, що світ надто легко підкидає йому інших. Яскравіших. Сміливіших. Ближчих. І про вчинки Дена.

Одного ранку, ще сонна, вона гортала стрічку новин за чашкою кави. Мокре волосся спадало на плечі, з вікна тягнуло дощем, і ніщо не віщувало шторму.
Аж раптом — знайомий заголовок:

"Second Breath: Алекс з Blue Bloods розповідає, яка вона — його ідеальна дівчина."

Її палець завмер над екраном. Дихання збилось.

Серце — коротко, боляче — здригнулось. Вона натиснула.

На відео — знайоме, рідне обличчя. Втомлене, але усміхнене. Очі — теплі, хоча трохи втомлені світлом софітів. Алекс сидів у студії, у чорній футболці, граючись каблучкою на мізинці. Ведучі навколо сміялись, підтакували, вловлювали кожен його рух.

І все було звично — навіть приємно — до того моменту, коли одна з них, молода, з намальованим захватом на обличчі, нахилилась ближче:

— “Тож, Алекс, фанатки хочуть знати: яка вона — дівчина твоєї мрії?”

Він на мить замовк. Усміхнувся куточком губ.

— “Сильна. Та, що не губиться в натовпі. Незалежна. Така, з якою можна мовчати годинами — і відчувати повноту. І...” — він затримав подих, — “вона має розуміти, що я не завжди поруч. Але завжди — з нею.”

Ці слова врізались у Злату. Наче й ніжні. Наче про неї. Але...
Ведуча одразу ж кинула:

— “То, може, це актриса з кліпу? Ви виглядаєте доволі переконливо разом.”

Іржава усмішка блиснула на її обличчі.
А Алекс просто... посміхнувся. І нічого не сказав.
Ні "ні", ні "вона — не моя". Нічого.

Ця тиша різонула. Як лезо.

Злата вимкнула відео. Її рука ще довго тремтіла.
Вона намагалася не слухати внутрішній голос, що шепотів: вони поруч із ним. А ти — лише голос у телефоні.

Їй боліло. Не тому, що не довіряла. А тому, що любила.
Їй боліло, що хтось може провести пальцем по його волоссю, коли він скидає капюшон. Що хтось може торкнутися його руки — не в уяві, не в спогадах — а насправді.
Що вона стала листом, який приходить занадто пізно.

Того вечора вона не подзвонила.
А він — написав сам:

"Щось сталося? Я відчуваю, що ти мовчиш інакше."

Вона довго дивилася на повідомлення. Тонка плівка сліз застилала зір.

"Я бачила твоє інтерв’ю. Це дрібниця. Але… боляче. Бо я скучила. І боюся. Боюся, що поруч із тобою може з’явитись хтось, хто не крізь екран. Хтось, кому не треба чекати.”

Відповідь прилетіла майже одразу:

"Злата. Я не хочу нікого, хто просто поруч. Я хочу тебе. Навіть якщо ти далеко. Навіть якщо це складно. Бо ти — моя."

Її очі наповнились слізьми. Але цього разу — не від болю. Від надії. Від любові.

Наступного вечора вона поверталась з роботи. Осінній дощ лив без зупину.
Ключ у замку провернувся тугіше, ніж зазвичай. І коли вона штовхнула двері, вони прочинились самі.

Серце стислося. Вона завмерла на порозі.

— Агов?.. Є хтось? — її голос тремтів.

З вітальні — тиша. Але світло крізь вікно окреслювало знайому постать.
Він.

Алекс.
У джинсах, у її старій сірій кофті, що лишалась у нього ще з осені.
Він стояв, спиною до неї, вдивлявся в дощ за вікном.

— Привіт, — прошепотів, не повертаючись. — У мене десять годин до наступного літака. І я зрозумів, що не витримаю без тебе ці десять годин.

Злата скинула сумку, і кинулась до нього. Обійми. Гарячі. Довгі. Її долоні вп’ялись у його спину, його пальці заплутались у її волоссі. Вона ридала. І сміялась крізь сльози.

— Ти що, з глузду з’їхав?.. Це місто на іншому кінці країни!

— Абсолютно,— прошепотів у її скроню. — З глузду з’їхав. Через тебе.

Пізніше вони сиділи на підлозі, закутані у ковдру, пили чай з однієї чашки. Мовчали. Тримались за руки. Просто дихали разом.

А потім — любили одне одного. Повільно. Жадібно. Ніжно. Як ті, що давно не торкались шкірою, але не забули жодної лінії, жодного вигину.