Читати книгу - "Приречені бути чужими , Ксенія Ільїнська"

Після — вона лежала на його грудях. Його долоня ковзала по її спині.
Він схилився до неї, і тихо прошепотів:

— Я хочу, щоб ти пишалась мною. Щоб не соромилась, що кохаєш музиканта, який постійно десь.

Вона підвелась трохи, поглянула в очі.

— Я вже пишаюсь. Ти не просто музикант. Ти — мій.

І він усміхнувся. Без камери. Без пліток. Без ведучих.
Тільки для неї.

А потім знову дні. Повідомлення. Дзвінки.

Алекс:
"Вчора репетирували до третьої. Я зомбі, але думаю про тебе. Тобі там хоч каву хтось носить?"

Злата:
"Лише я сама собі бариста. І психотерапевт."

У такому темпі минуло пів року.

Вони протрималися.

Це були не гучні клятви, не яскраві сцени з кіно. А справжнє життя. Складне, нерівне, змінне. І між усім цим — вони. Кожен у своєму місті, в своєму темпі, під своїм небом. Але щодня — поруч думками.

У нього — тур, ранкові перельоти, вечірні сцени, автографи, світло софітів. У неї — безкінечні документи, холодні офіси, кавові плями на конспектах і втома в очах.

І все ж — вони не втратили одне одного.

Автобус гуркотів нічним шосе. Вікна запотіли від подихів, у салоні пахло кавою, розігрітими ланчами, втомою. Хлопці з гурту спали, хтось звалився на сидіння, інший задрімав із відкритим ротом.

Алекс сидів осторонь. З навушниками. Голову спер на скло. На повторі — її голосове. Тихе, трохи захрипле, сонне. Вона читала вірш, який випадково накинула у блокнот і надіслала, нібито між іншим.

"…і якби не ти — не тримались би дні,
не текли б вечори між чужими маршрутами.
Бо серце моє — мов станція без людей.
І тільки ти — завжди приходиш першим потягом."

Він слухав її голос — і відчував, ніби вона поряд. Ніби торкається його пальців.

Рюкзак на колінах був суцільним хаосом — стікери, запасні струни, зарядка, яка давно не працює, кросівки, що пахли сценою. Але десь там, на дні, під зошитом з рифмами і зім'ятою футболкою — її фото. Його улюблене. І лист. Той самий. Зі словами, які він перечитував на кожному новому вокзалі.

Злата писала не часто. Але влучно. І з глибиною.

"Сьогодні керівниця сказала, що «в цьому щось є»...
А потім — ще одна справа. Без вихідних. Але я витримаю.
Бо ти витримуєш.
Я теж зможу."

Він читав ці слова, стискаючи папір, ніби це її рука. Його відповідь приходила вночі, на світанку, або в коротку паузу перед виступом. Завжди проста. Завжди точна.

"Ти знаєш, як сказати мені, що пишаєшся, і не зробити це пафосно.
Це талант.
Я приїду — і ми будемо мовчати. Просто мовчати. І лежати.
Я так скучив. Ще один концерт — і я твій хоча б на три дні."

Вона перечитувала його рядки у маршрутці, затиснувши телефон у руці, поки поруч хтось сперся плечем або розмовляв голосно. В повітрі змішувались чужі парфуми, запах шин і тріск радіо. Але для неї все стишувалося — бо її світ був з ним.

"Ти — мій дім, навіть коли ми — на відстані."

Вони не просто обіцяли одне одному щось. Вони щодня доказували. У ранкових смайлах, у вечірніх голосових, у фотках кави й недоспаних очей. У «не забувай поїсти» і «одягни шарф». У турботі, яка не згасала навіть через екрани.

Це було непросто.

Іноді Злата прокидалась з відчуттям порожнечі поруч. А він — з думкою, що найважливіша сцена в його житті — не на концерті, а тоді, коли вона бере слухавку і каже:
— Я тебе чекаю. Але живи поки там, де ти є.

Вони вчились бути разом і на відстані. Без ревнощів, без страху. Через сльози, через втому.

Це не була просто фраза з поста в інстаграмі — "любов витримає все".

Це була їхня реальність.

Жива. Зігріта нічними повідомленнями. Перевірена дорогами, мовчанням і вірою.

Їхня. Спільна.