Читати книгу - "Вибрані твори"

— Що ви, Даниле Петровичу, — промовив із здивованням. — І в помислах таке не ворухнулося. Навіщо зобижати чоловіка: знаю — мало у вас зерна.

— Це ти правду кажеш, — схвально закивав головою. — Але хіба це інші розуміють? Вони мене зразу в одноосібники записали. Я самий перший в тридцятому році вступив у колгосп. Куркульня усі мої вікна перестріляла. Раз, не застукавши мене дома, сполосувала жінку ножами. А мене одноосібником… Та я за нове життя живцем серце із грудей вийму! — з кожним словом підвищував голос, завзятіше воював проти удаваних ворогів і сам кращав у своїх очах. Але розмити почуття досади не міг.

— Є несвідомі елементи, — співчутливо піддакнув Варивон, ледве стримуючи сміх: усю пересварку Навроцького з Дмитром він почув ще знадвору. — Помогти чоловікові не поможуть, а настрій зіпсувати — категорично зіпсують. Я вам, Даниле Петровичу, подарунок привіз — одну книжку дістав.

— Про сільське господарство? Наукову?

— Наукову, — витримав паузу Варивон.

— Це ти молодця, Варивоне Івановичу. Молодця. Яка ж у тебе книга?

— Про віддалену гібридизацію.

— Варивоне Івановичу, це правда? — вражено застиг на місці Навроцький, і куточки його уст затремтіли радісно і — якось жалісно, по-жіночому. Аж Дмитро здивувався.

— Чиста правда! — ефектно вийняв із внутрішньої кишені пальта невелику, в зелених берегах, книгу.

— Варивоне Івановичу, голубчику! — зовсім обм'як од радості чоловік. — Це ж не книжка, а мрія! Мрія моя! Я теж про гібридизацію думаю, — ухопився обома руками за подарунок і притис його до грудей.

А Дмитро у подиві нахилився вперед: в тремтливих од хвилювання пальцях Данила Петровича він пізнав свою книгу.

— Спасибі, спасибі, Варивоне Івановичу, — забігав по хаті Навроцький і кудись непомітно сунув подарунок. — Скільки я розшукував її. Хотів уже до Києва їхати — засісти в бібліотеці і переписати від палітурки до палітурки. От удружив, так удружив! Чим же я тобі віддячу?.. Варнвоне Івановичу! — раптом рішуче блиснули очі в Навроцького. — Вділю тобі кілька зернин свого жита.

— Та не треба, Даниле Петровичу. Не хочу вас зобижати…

Дмитро ледве не застогнав, позеленів, нетерпляче подався вперед до Варивона, але той застережливо і грізно покосився на нього.

— Ні, ні! Ти не зобидиш, а порадуєш мене. Знаю, в які руки зерно йде! Все знаю! В таких руках воно не розтечеться, як вода у жмені.

— Воно то вірно — не розтечеться. Але ж… — шанобливо ламався Варивон.

— Без усяких «але ж!» — вигинаючись поміж ящиками і мисками, проворно попрямував до шафи. Але, щось згадавши, зупинився: — Тільки куди ж це Юрій заховав зерно?

Дмитро аж захитався і обм'як.

— Ні, таки у шафі, — сказав переконливо Данило Петрович і зашарудів, задзвонив руками, перебираючи якісь пакуночки і слоїки. Через хвилину, урівноважений і прояснений, він гордовито підійшов до Варивона:

— Візьми мою працю, бригадире. Хай вона тобі щастя принесе. Останні зерна віддаю, бо вірю тобі.

Пучка великих іскристих, з найніжнішим пушком зернин лягла на широку долоню Варивона, і чотири голови схилились над нею, наче над золотим розсипом.

Першим опам'ятався Данило Петрович. Вологими, мрійними очима оглянув усіх своїх гостей, обережно позадкував назад, трохи відхилив двері у другу кімнату і тихо, щоб не сполохати людей, напався на жінку:

— Стара, що ти собі думаєш? Давай скоріше обідати. Скоро усіх голодом замориш. Вічно ти, як почнеш возитися… Сливняк там у тебе якийсь знайдеться? Із зимостійких слив?

— Усе знайдеться. Тільки ти вже не йди до гостей, поки я їх не посадовлю за стіл.

— А то чому?

— Тобі ж довго команду змінити? Знову зарепетуєш на всю хату: гості у нас обідати не будуть!

— Так уже і зарепетую, — промовив примирливо. — Ти ще не знаєш, які люди у мене. Один Варивон Іванович чого варт. Знаєш, що він мені привіз?

— Певне, якесь зерно? Знову піддобрюєшся, щоб останні миски вициганити? Скоро доведеться нам із горшків їсти, — похитала головою і усміхнулася.

За обідом Данило Петрович майже нічого не їв. Легко перехилить чарку густого сливняку, щипне шматок хліба, і знову очі розбігаються по сторінках книги.

— Це тільки подумати! — з подивом, з захватом і зітханням вириваються слова про гібридну пшеницю. — Багатолітня! Багатолітня, товариші!

— Як людина, — піддакує Варивон.

— Ну, то вже ти занадто, Варивоне Івановичу, — обережно поправляє Навроцький і, знову косуючи оком на книгу, вигукує: — Скільки простору перед нами, аж рукам і серцю радісно! Що з природою робиться.

— Радянська наука робить, — делікатно поправляє Варивон.

— Радянська! Сталінська! Бач, що товариш Сталін сказав:

«Сміливіше експериментуйте, ми вас підтримаємо…» Це, думаєш, одному вченому сказано? Це мені, тобі і… — поглянув на Дмитра, — нам усім сказано. Що б ми не робили, треба робити сміливо, з радісною душею. Ех, скоріше б весни дочекатися… Зробиш щось путяще — і ідеш своєю землею такий щасливий… як у перші дні кохання. Навіть сонця не помічаєш.

— Сказився старий, — презирливо зібрала бляклі уста дружина.

Данило Петрович поглянув на неї і знову звернувся до Варивона:

— Ох, і порадував ти мене… Віддалена гібридизація. У мене тут є свої міркування. Від практики домисли йдуть… — набігла свіжа думка… — А скажи: звідки ти дізнався, що мені саме такої книги бракує?

— На ярмарку з вашими колгоспниками гомонів… Навіть знаю, що вас чорнокнижником називали.

— То діло давнє було, — обізвався з неохотою і раптом Пожвавішав: — Давайте разом напишемо Трохиму Денисовичу задушевного листа і попросимо, щоб він надіслав нам трошки свого чудодійного зерна…

Дмитро, примружившись, лукаво подивився на Данила. Петровича. Той зрозумів його погляд і осікся.

— Багато до нього таких листів надходить, — завагався Варивон.

— Багато?.. А ми від імені двох колгоспів пошлемо. Від Вашого і нашого. З усіма підписами і печатками. Неодмінно уважить нам Трохим Денисович. Варивоне Івановичу, ти легку до письма руку маєш?

— Аякже! — відповів завзято і з надією глянув на Дмитра. Той схвально кивнув головою і витер з чола краплини млосного поту.

— Та ти хоч людям поїсти дай. Одна нетерплячка, а не чоловік, — втрутилася дружина…

Уже довгі тіні повибігали з усіх закутків, коли Варивон, Дмитро і Сергій розпрощалися з Данилом Петровичем.

— Варивоне Івановичу, ти ж підписи післязавтра притаскай, щоб діло скоріше проростало.

Тільки рушила машина, Варивон зразу ж обуренням накинувся на Дмитра:

— Які тебе чорти з лікарні погнали? А тепер уже гориш увесь!

— Щось трохи гуде, — погодився. — Може від сливняку?

— Від великого розуму. Теж мені оратор знайшовся! Ледве всієї справи не зіпсував. І чого я зв'язався з тобою, ведмедю нещасний. Сам дивуюся! Ти, видно, сам собі не подобаєшся!

— То, Варивоне, дуже погано, коли хтось сам собі подобається.

— О,