Читати книгу - "Жак-фаталіст"

Кум. Я приходив, куме, тільки ж побоявся зустрічі з вами, та й назад вернувся. І зараз піду.

Хазяїн. Добре зробиш.

Кум. Бідна моя Маргарита! Така розумна й гарна вона, а доведеться тепер бути в Парижі за наймичку!

Хазяїн. У Парижі за наймичку! Так ти хочеш її занапастити?

Кум. Не я хочу, а той немилосердний, з ким говорю.

Хазяїн. Я — немилосердний? Не такий я, і не був таким, це ти знаєш.

Кум. Я неспроможний далі годувати свою дівчину та хлопця; дочка служитиме, а син найметься до війська.

Хазяїн. І я стану тому причиною! Цього не буде. Ти жорстока людина, поки я живу, ти мене мучитимеш. Ну, кажи, що тобі треба?

Кум. Нічого мені не треба. Мене й так пече, що винен вам, більше в житті своєму не вдамся до ваших послуг. Лайкою ви більше зла робите, ніж послугами — добра. Коли б мені гроші, я шпурнув би їх вам межи очі, тільки ж немає їх у мене… З дочкою моєю буде те, що Бог дасть, син на смерть піде, коли треба, а я старцюватиму, та не під вашим вікном. Годі, годі позичатися в такого здирника, як ви. Справляйте позику з моїх волів, коней та реманенту, добре діло зробите. Ви на те й родилися, щоб невдячними людей робити, а я невдячним не хочу бути. Прощайте.

Хазяїн. Він іде, жінко, спини ж його.

Хазяйка. Ну бо, куме, поміркуймо, як вам допомогти.

Кум. Не хочу вашої допомоги, дуже дорога вона…

Хазяїн шепотів дружині:

— Не пускай його, спини! Щоб ото дочку до Парижа, сина до армії, а самому під церкву з довгою рукою! Я цього не переживу.

А втім марно його дружина силкувалася; селянин з гонору затявся й не хотів нічого брати, виривався з рук. Хазяїн зі слізьми на очах звернувся до Жака з його паном, кажучи їм:

— Спробуйте вмовити його, панове…

Жак із паном утрутилися до справи — благали селянина всі вкупі. Ніколи мені не доводилось так благати…

— Вам не доводилося? Та вас там не було. Кажіть просто: ніколи не доводилося.

— Гаразд. Ніколи не доводилося бачити, щоб хто так побився з того приводу, що йому відмовляють і так набивався позичити гроші, як той хазяїн; він обіймав дружину, обіймав кума, обіймав Жака з його паном, він кричав:

— Біжіть, проженіть швидше від нього тих проклятих виконавців!

Кум. Та погодьтеся ж, куме…

Хазяїн. Погоджуюсь, що я все псую, та що ж зробиш, куме? Оце такий я, який є. Природа зробила мене найжорстокішою і водночас найлагіднішою людиною, не вмію ні дати, ні відмовити.

Кум. Чи не могли б ви переінакшитись?

Хазяїн. У таких я вже літах, що годі виправитись; та коли б перші, хто звертавсь до мене, не збиткувалися з мене так, як ти, я, може, й покращав би… дякую тобі за науку, куме, може, вона й на користь мені вийде. Жінко, йди швидше й дай йому що там треба. Та йди, іди ж, сто чортів!.. Поквапся, прошу тебе, жінко, не примушуй його чекати, а потім вернешся до цих добродіїв, бо, здається, вони тобі до душі…

Жінка з кумом вийшли; хазяїн лишився на хвилину, а коли він пішов, Жак сказав:

— Що за чудна людина! А що хоче тепер небо, яке затримало нас тут негодою через те, що хотіло дати вам змогу дослухати про моє кохання?

Умостившись на кріслі, пан позіхнув, постукав по табакерці й відповів:

— Нам же ще не один день жити вкупі, якщо тільки…

Жак. Тобто на сьогодні небо хоче, щоб я мовчав, а щоб говорила хазяйка. Тій белькотусі кращого й не треба. Хай же говорить.

Пан. Ти починаєш гніватися.

Жак. Бо я теж говорити охочий.

Пан. Дійде й до тебе черга.

Жак. Або не дійде.

Чую, читачу: от, кажете ви, справжня розв'язка «Понурого добродійника»[247]. Звичайно. Якби я був автор тієї п'єси, я ввів би в неї персонажа, що здавався б епізодичним, але справді не був би таким. Цей персонаж з'являвся б іноді, і його присутність була б умотивована. Перший раз він прийшов би просити ласки, але, боячись кепського вітання, вийшов би ще перед приходом Жеронта. Та наскок виконавців на його хату додав би йому другий раз сміливості дочекатися Жеронта, але той не схотів би його бачити. Нарешті, я привів би його на розв'язку, що в ній він достоту заграв би роль корчмаревого кума; у нього, як і в того селянина, була б дочка, яку він збирався віддати до модистки, і син, якого він збирався забрати зі школи та найняти, а сам вирішив старцювати, аж поки не обридне йому життя. Став би понурий добродійник перед ним навколішки, почув би картання, яке заслужив, мусив би вдатися до всієї родини, щоб упанькала боржника й умовила його прийняти нову допомогу. Понурий добродійник був би покараний, пообіцяв би виправитись, але тої ж миті знову показав би свою вдачу, обурившись на дійових осіб, що обмінювалися гречностями на прощання. Він сказав би різко: «До біса церемо…» Але спинився б на півслові й сказав би лагідніше до небог: «Ну, небоги, дайте мені руку й ходімо».

— А щоб цей персонаж був ув'язаний наприкінці п'єси, ви зробили б його піклувальником Жеронтового небожа?

— Дуже добре!

— І гроші дядько позичив би на прохання небожа?

— Чудово!

— І через цю позику дядько мав би зуб на небожа?

— Саме так!

— І розв'язка цієї втішної п'єси була б лише генеральною репетицією з участю цілої родини того, що він попереду зробив з кожним своїм родичем зокрема?

— Ваша рація.

— Якщо зустріну коли-небудь пана Гольдоні, я розкажу йому сцену в корчмі.

— І добре зробите. Йому стане хисту, щоб її використати.

Повернулась господиня, знову-таки з Ніколь на руках, і сказала:

— Сподіваюсь, обід ви матимете добрий. Допіру прибув браконьєр, лісничий теж не забариться…

І кажучи так, узяла стільця. Ось вона сіла й почала своє оповідання:

Хазяйка. Не треба довіряти слугам. У панів немає гірших ворогів…

Жак. Ви не тямите, що кажете, пані. Є гарні слуги, є погані, і гарних слуг набереться, мабуть, більше, ніж гарних панів.

Пан. Ви теж своїх слів не тямите, Жаку, і допускаєтесь нескромності, що й вас уже уразила.

Жак. Бо пани…

Пан. Бо слуги…

Ну, читачу, що заважає мені зчинити між цими трьома персонажами