Читати книгу - "Армагед-дом"

(Газета «Парафіянин», 18 травня 20-го року)

* * *

Дівчинка Саша почала бувати часто. Частіше, ніж Лідці того хотілося б.

Дівчинка Саша уявлялась Лідці порожньою скляною кулькою, на поверхні якої намальовані ліси й океани, оригінальний розум і глибокі думки. Уже перший дощик змиє красивий малюнок, уже перша подряпина чи потертість відкриє каламутну порожнечу всередині кульки; Лідці це було очевидно як двічі по два, і вона тихо страждала, спостерігаючи, як Андрій радісно купується на яскраву Сашину оболонку.

Нічого. Нічого-нічого, все з’ясується не зараз, а в перші роки нового циклу. Ось тоді це буде серйозно, до того часу або дівчинка Саша себе видасть, або Андрійко порозумнішає. Новий цикл — нове життя…

Лідка знала, які чутки ходять про неї в навколоакадемічному середовищі. Мерзенні чутки, вісімдесят відсотків яких цілковито відповідають дійсності, і тільки решта двадцять — домисли, данина моді; виконуючи домовленість із Маленьким Сіреньким Чоловічком, вона справді поводилася мерзотно. І ретельно слідкувала, щоб Андрія чутки не зачіпали; щоправда, в коробку сина не сховаєш, і часом він приходив додому похмурий і змарнілий, а часом і з синцями на обличчі, з саднами на кулаках.

Тоді вона ні про що його не розпитувала, щоб не помножувати брехню.

І він дурив її спокоєм. І потихеньку приходив до тями. «Людина на високій посаді завжди матиме багато недоброзичливців…»

А потім Лідка з подивом виявила, що під її крилом у сина давно вже утворилось якесь інше, автономне, невідоме їй життя. І навіть дівчинка Саша була до цього життя всього лише додатком.

— Ма, я сьогодні ночувати не прийду, гаразд?

— А де?..

— У Вітька. Ми до ночі футбол дивитимемось…

Він так рідко брехав їй, що вказати на брехню цього разу здавалось їй непристойним і негуманним. Ну не до Вітька йде, та дорослий же хлопець, що їй, стежити за ним?

Лідка зціпила зуби, переживаючи укол занепокоєння. Із цією Сашею він і так бачиться щодня. Що, такі сучасні звичаї? Чим там вони займатимуться цілу ніч?!

Ні, не в Саші річ. І в жодній іншій дівчині, Лідка б здогадалась. Що там у них, нічні посиденьки? Карти? Ігри?

Вона на превелику силу взяла себе в руки. І відповіла якомога недбаліше:

— А, футбол… Ну гаразд.

Спалося їй препогано. Уві сні чувся набридливий голос Саші; снилось, що в будинку прорвало каналізацію, з фарфорового унітаза хлюпоче каламутна рідина, а Лідка ненастанно збирає її ганчіркою в іржаву миску…

Син повернувся годині о десятій ранку, коли Лідка вже почала непокоїтись. Ледь поглянувши на нього, Лідка вхопилась за одвірок:

— Андрійку! Та що з тобою?

— Нічого, — він усміхнувся зовсім спокійно, світло. — Стомився.

Оце так нічка. Коли на ранок людина приходить змарніла, ніби після тижневого голодування, і бліда, як яйце.

— Ма, я посплю?

— Спи…

І тижні зо два він був самим собою, готувався до іспитів, читав якісь книжки, зустрічався з друзями; якось увечері в суботу він увійшов до Лідчиного кабінету, дуже зосереджений, дуже серйозний:

— Ма, я сьогодні на ніч не прийду, гаразд?

Лідка довго дивилася на нього, чекаючи, що він «розколеться». Але він був так само зосереджений:

— Ми з друзями до хімії готуємось разом. У Вадика вдома.

У Вадика не було телефону. Та Лідка й не опустилась би до перевірки.

— Добре, тільки… не стомлюйся так!

Усміхнувся. Кивнув.

І повернувся цього разу дуже рано, на початку сьомої, на світанку. Лідка почула шарудіння ключа в замковій щілині — і відразу випірнула з неспокійного, неглибокого сну.

Зняв у вітальні черевики. У шкарпетках пройшов на кухню; так, хлопчик здоровий. Якщо перш за все лізе в холодильник — отже, все гаразд…

Лідка накинула халат. Нечутно вийшла слідом.

Андрійко стояв перед розкритим холодильником, в одній руці в нього був шматок ковбаси, в іншій — пляшка кефіру. Він був блідий, аж синій, губи потріскались і запеклись, а на зап’ястках біліли смужки бинта; побачивши Лідку, сильно здригнувся, ніби перед ним з’явилась не мама в халаті, а щонайменше змія кобра з розчепіреним каптуром.

— Я зголоднів, — сказав, ніби виправдуючись.

Лідка дивилася на нього, її занепокоєння зростало, перетворювалось на густу впевнену тугу.

Ні про що не питаючи, вона пішла до себе в кімнату.

* * *

— Я не маю претензій до Андрійка, — сказала класний керівник, пані Лідчиних років, учителька біології.

Лідка кивнула.

Це був її ліцей, хоч він і змінився до невпізнанності, хоч і спорожнів, бо старша та середня групи вже склали випускні іспити й вирушили в доросле життя. Разом із тим атмосфера школи жваво нагадала Лідці події двадцятирічної давнини; вона навіть здригнулась, коли перед стендом із правилами внутрішнього розкладу побачила темноволосого хлопчика, що читав ці правила.

Щоправда, вже за секунду з’ясувалось, що хлопець усього-на-всього прикрашає вусами обличчя намальованої на стенді дівчинки, плакатної тихоні та відмінниці. Лідка зітхнула з полегшенням.

Біологічка сиділа в порожньому класі; професора Сотову вона зустріла тепло, але не улесливо.

— Андрійко більш-менш готовий до іспитів… Хоч, ви знаєте, молодша група завжди завершує важко. Ця розпущеність, безладність напередодні апокаліпсису… Усі ці настрої, особливо серед дівчат. Ви знаєте, у нас у ліцеї ще нічого, а в звичайних школах майже ніхто не навчається. Танці-обніманці, спиртне, наркотики… Ні, в нас із цим суворо. У нас спеціально лікар інструктований, щодня охоронець стоїть при вході. У десятому «є» двох хлопчиків зняли буквально з голки, в десятому «г» і «ж» дівчата потрапили в недобру компанію… Двох навіть виключити довелось. Та це дуже мало, як порівняти з середніми показниками по місту. Андрійко, мені здається, не схильний, він дуже серйозний хлопчик, дуже…

— Ви не помічали в ньому змін в останні кілька місяців? — якомога байдужніше спитала Лідка.

Біологічка замислилась.

Вона мала багато справ. У неї було четверо онуків, які теж закінчували школу. У неї лежав у столі наполовину готовий звіт, а під склом — не затверджені екзаменаційні білети, а вдома терпляче чекав порожній холодильник…

— Н-ну… Ви от сказали, і я подумала… Може, в останні кілька місяців він… ніби думає про щось… ніби занурений у себе… я пов’язувала це з першим коханням, юнацьким почуттям…

Лідка знову терпляче кивнула:

— Так, можливо…