Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

Легенди оповідають, що в язичеські часи у долині гуляли великі і чисті води. І в тих нехрещених водах жили дивовижні істоти з невимовно красивими жіночими обличчями, печальними очима і тілом риби. І звалися вони сиренами або ж по-місцевому — сиренчами. Ці ж дивовижні жінки-риби були берегинями наших пращурів-язичників і захищали їхні домівки від повеней і злих духів.

Та минулись поганські часи, води освятили, охрестили, і язичеські берегині-сирени щезли невідомо куди. Зосталася тільки назва гори Сиренча, що сусідила із нашими Небесі. І слово «серинча» лишилося. На місцевій говірці воно означає щастя. І хоч, мовлено, сирени зникли, і води великі розлетілися із цієї долини по небесах, ми віримо, що сирени — добрі казкові істоти із красивими обличчями і печальними очима — не покинули землю пращурів наших. Вони і далі бережуть її від злих духів, а в тяжкі хвилини приходять в поміч людям. І часто, коли в селянській хаті з’являється на світ нова душа, сирени навідуються у це обійстя і приносять новонародженому серинчу, тобто щастя, а ще вірніше — долю.

Про те, що добрі душі прадавніх серинч продовжували населяти долину Святого Івана, свідчила і невеличка ріка Кривуліна. Вона, ця ріка, напевне, була праправнучкою древніх вод і дістала велику мудрість та незвідані таїнства у спадок від них.

Текла Кривуліна в долину Святого Івана зі сходу. Текла тихо, по-селянськи добродушна, лагідна і усміхнена. Але перш, аніж повернути у долину, вона пропливала біля стін мукачівського монастиря. Оповідали, що кожного ранку і вечора над чистими водами Кривуліни гаряче і пристрасно молились черниці. Від їх молитов води у Кривуліні раз у році, а вірніше у ніч на Йван-день, тобто на Івана Купала, починали спершу тихо сяяти, далі світитися і ставали, як у нас казали — «Зрячими Водами». Тоді вся долина Святого Івана розцвітала серед ночі такими соковитими, яскравими і веселими барвами, яких навіть немовлята не бачать у своїх перших кольорових снах. І весь простір наповнювався тонкими ароматами базилика, легко-п’янкими запахами диких троянд і розквітлої липи.

На багатьох із тих, хто напився води у мить її осяяння і прозріння, спадала ласка Господня:

до опечалених і зневірених поверталася Надія;

до сліпих — світло і краса Божого світу;

до німих верталося Слово і дар Мови.

Ніколи не забуду, як у долину Святого Івана десь із Виноградівщини привезли дивну дівчину. Їй було років зо дванадцять. Мала народилася німою, проте уже із п’ятимісячного віку ліву руку тулила до серця, жалібно скімлила, а вказівним пальцем правиці весь час показувала на небеса. Куди тільки не зверталася родина, починаючи від звичайних лікарів і аж до провидців і паломництва до святих місць — поліпшення ніякого.

Минали роки. Дівчинка підростала. І вже почала ходити від хати до хати, а далі від села до села, весь час показуючи людям таємничі знаки, пов`язані із її серцем і небесами.

Родина нещасної німої уже було змирилася із Долею, коли в Мукачеві, торгуючи на базарі ранньою капустою, почули розповідь про дива долини Святого Івана. Хапаючись за останню надію, батьки привезли сюди доньку. І як тільки води зацвіли і зазвучали пречистими мелодіями, німій обережно дали напитися горня Зрячої Води.

Щойно дівчина проковтнула останню краплю, вона ніби прокинулась із гіпнотичного сну. Стріпонула головою, пильним і якимось здивованим поглядом обвела присутніх і, притуливши руку до серця й показуючи пальцем у небеса, мовила твердо:

— Покайтеся, бо ніколи вам не бачити Царства Господнього!

Всі оніміли. А вражені батьки запитали у відчаї:

— Це все, дитино, що ти нам хотіла сказати?

— І пам’ятайте: кожна маленька людина несе на собі великий хрест Долі людства, — продовжила дівчина.

— А що ми маємо чинити? — спитали розгублені батьки.

Але дівчина, не звертаючи увагу на рідню, мовила далі.

— Благаю вас: покайтеся! Бо прийде час, коли на цій землі скоріше гора з горою зустрінеться, аніж людина із людиною.

При цих словах дівчина склала руки, вся осяялась пречистим світлом і закинула догори голову. І тут постать її тихенько відірвалась від землі і дівчина почала возноситись над нею. Вона піднімалась все вище і вище над долиною Святого Івана, далі закружляла над горою Ловачкою, а потім, наче птиця, пірнула у небесну височінь і розтанула у ній.

Подейкували також, що багато із тих, хто пригубив Зрячої Води із Кривуліни у долині Святого Івана, неспогадано починали розуміти мову птахів, тварин, звірів, трав і дерев… Безплідні жінки, ковтнувши Зрячої Води, ставали враз плодючими, як майська земля, а блудниці і розбійники назавжди ставали праведниками світу.

Вода Кривуліни, зігріта, освітлена і освячена молитвами мукачівських черниць, мала ще одну чудодійну властивість, про котру чомусь всі воліли мовчати: хай і вельми рідко, але окремі люди, напившись Зрячої Води, набували дар провидіння…

Траплялися й інші дива. Приміром, неподалік нас жила баба Ержа Герцузька на прізвисько Скипидарка. Відомою на всі ближні околиці і далекі села була вона тим, що мала дуже немитий писок. Од її паскудних лайок не те що люди сахалися, а й найлютіші пси умовкали й тікали на всі боки. І не те, що комусь здавалось, а так певне було й насправді: у писку Скипидарки юрмилися