Читати книгу - "Господиня"

Люсина дивилася тільки на Джеймі:

— Годину тому було ще смачніше.

— Все одно смакота, — палко заперечив Джеймі.— Уже всі поснідали?

— Майже. Здається, ще тацю віднесли Доку та… — Люсина не договорила, і її погляд вперше зупинився на мені; Джеймі теж поглянув на мене. На обличчі Люсини майнув якийсь вираз, але я не встигла його розгадати — він одразу ж змінився іншим: Люсина зауважила синці в мене на обличчі.

— Багато ще залишилося? — запитав Джеймі. Радість у голосі тепер була силувана.

Люсина схилилася над пічкою і з розжареного каміння черпаком потягнула до себе сковорідку.

— А скільки ти хочеш, Джеймі? Тут іще багато, — мовила вона, не обертаючись.

— Уявіть, що я Кайл, — сказав він, сміючись.

— Ось тобі порція як для Кайла, — мовила Люсина, та коли вона усміхнулася, в її очах з’явився смуток.

Вона з гіркою наповнила глибоку супову миску жорсткуватим омлетом, випросталася й подала Джеймі.

Тоді знову подивилася на мене, і я зрозуміла, що означав цей погляд.

— Сядьмо ось там, Джеймі,— сказала я, відтягуючи його від тумби.

Він здивовано витріщився на мене.

— А ти що, не хочеш?

— Ні, я… — я саме збиралася сказати «не голодна», коли шлунок проти волі забурчав.

— Вандо? — Джеймі поглянув спершу на мене, а тоді на Люсину, яка схрестила руки на грудях.

— Я поїм хліба, — пробурмотіла я і спробувала відтягнути його геть.

— Ні. Люсино, в чому справа? — він очікувально дивився на неї. Люсина не поворухнулася. — Якщо ваша зміна закінчилася, я вас заміню, — мовив Джеймі, і губи його вперто стиснулися.

Люсина знизала плечима й поклала черпак на тумбу. Вона повільно вийшла з кухні, не озирнувшись на мене.

— Джеймі,— пробурмотіла я ледь чутно. — Ця їжа не для мене. Джаред із хлопцями ризикували життям не заради того, щоб я їла яєчню на сніданок. Мені й хліба вистачить.

— Що за дурниці, Вандо, — мовив Джеймі.— Ти живеш тут, ти нічим від нас не відрізняєшся. Ніхто ж не обурюється, коли ти переш їхній одяг чи печеш для них хліб. До того ж яйця не вічні. Якщо ти не з’їси яєчню, доведеться її викинути.

Здавалося, що погляди всіх присутніх прикуті до моєї спини.

— Дехто вважає, що так буде краще, — сказала я ще тихіше, щоб мене почув тільки Джеймі.

— Не зважай, — буркнув Джеймі. Він перескочив через стільницю, наповнив іще одну миску яєчнею і штовхнув її до мене. — Попробуй усе не з’їсти, — заявив він рішуче.

Я подивилася на миску. Рот наповнився слиною. Я відсунула яєчню й згорнула руки на грудях.

Джеймі насупився.

— Гаразд, — мовив він і відштовхнув свою миску геть. — Якщо ти не їстимеш, то і я не буду.

На таку репліку його живіт відреагував голосним бурчанням. Але Джеймі схрестив руки на грудях.

Дві довгі хвилини ми дивилися одне на одного, а наші шлунки дружньо бурчали від аромату яєць. Час від часу Джеймі краєчком ока поглядав на миску. Ось що здолало мене — тужливе бажання в його погляді.

— Гаразд, — видихнула я. Підсунула до нього миску, а тоді дістала і свою. Джеймі зачекав, поки я з’їм перший шматок, і тільки тоді взявся до своєї порції. Відчувши смак яєць, я мало не застогнала. Звісно, холодна твердувата яєчня — не найвишуканіша страва на світі, але в той момент я так не думала. Тіло жило теперішнім.

Реакція Джеймі не відрізнялася від моєї. Він так налягав на їжу, що, здавалося, не встигав дихати. Я пильнувала, щоб він бува не вдавився.

Я ж, навпаки, їла повільно, сподіваючись, що зможу вмовити його доїсти й мою порцію.

Коли суперечка була позаду, а голод трохи влігся, я зрештою звернула увагу на атмосферу в кухні.

Яєчня на сніданок після місяців одноманітності повинна була б підняти всім настрій. Але атмосфера була зловісна, всі розмовляли пошепки. Може, причиною всьому вчорашня сцена? Я роззирнулася по кухні, намагаючись утямити, що відбувається.

Деякі люди таки поглядали на мене, але не всі, і вони були не єдині, хто пошепки серйозно перемовлявся. До того ж на обличчях не було ані злості, ні провини, ні напруги, як можна було очікувати.

Сум! Сум і відчай читався в усіх очах.

Нарешті я помітила Шерон — вона сиділа в найдальшому кутку, як завжди, занурена в себе. Повільно їла сніданок, а по її щоках одна по одній котилися рясні сльози. Вони падали в тарілку, але, здавалося, Шерон зовсім цього не помічає.

— Щось із Доком? — злякано прошепотіла я до Джеймі. Можливо, у мене параноя, і я тут ні до чого. Сумна атмосфера в печері, здається, викликана чимось іншим — тим, що від мене приховали. Може, саме тому всі були такі зайняті? Невже нещасний випадок?

Перш ніж відповісти, Джеймі подивився на Шерон і зітхнув.

— Ні, з Доком усе