Читати книгу - "Марина — цариця московська"

Урочистості з нагоди царського весілля котилися, як по добре второваній дорозі — гучно, гамірно, весело, від усієї широкої руської душі. День за днем тривали бучні гульки, багатолюдні учти на найвищому рівні, бенкети, вишукане частування. Щедрі столи (море яств і хмільного зілля), за якими возсідали доброзичливі до молодих співтрапезники, і ті бенкетарі, радуючись дармовим пригощанням, — від душі пили та їли і славили, славили, славили — аж-аж! — царя й царицю з такою визначною подією у їхньому молодому житті. І так з ранку й до вечора, з ранку й до вечора — цілих-цілих дев’ять днів та вечорів (іноді гульки затягувалися й за північ!).

Цар був веселун (весела, життєрадісна людина, яка вміє і любить веселитися), а цариця — веселуха (весела, життєрадісна людина, яка вміє і любить веселитися) — до пари мужу свому.

Веселощам у кремлівських палатах не було краю (як здавалося, їм не було й початку, адже вони тривали й тривали, взявши чи не в суцільну облогу державний Кремль).

Та й що таке веселощі — стан внутрішнього задоволення, радісного настрою, безтурботності, коли море по коліна, схильності до розваг, жартів, співання пісень, танців і таке інше...

Веселилися, пили веселуху, як здавна на Русі називають розвеселе зілля, і здавалося, що кінця веселощам і радощам тим не буде й не може бути — недарма ж воно, весілля, звалося царським! Гуляти — так гуляти. Широка руська натура вміє гульнути!

А втім, на якийсь там день — п’ятий-сьомий — це вже було не весілля, а швидше (тільки молоді про те ще не здогадувалися) тризна по весіллю, такий собі бенкет під час чуми. Поминальна, зрештою, учта — те, що й поминки, одне із значень слова «тризна». Або ще — частина поховального обряду. І перетворилося те весілля на тризну якось непомітно, ніби між іншим. І всі те вже побачили, крім хіба що молодих...

Важко й нині збагнути (історики не перестають дивуватися та висовувати про своє дивування безконечні версії, що так нічого й не пояснюють, бо таке й пояснити неможливо) — чому в той непростий час цар Дмитрій затіяв у Кремлі багатоденні гульки-застілля, коли втрачався лік дням і ночам? Міг би його величність гуляти й довше, якби не настало трагічне для нього 17 травня. Чому, коли вже всі у Москві — майже всі — знали про бунт, що посилено готувався, а цар Дмитрій того ні сном ні духом... Дізнається, як і у випадку, коли мужа зраджує жона, останнім. Тоді, коли вже нічого для порятунку не можна було зробити, а доводилося брати ноги в руки, щоб тікати з Кремля... Чим закінчилася та втеча — відомо.

На тих безконечних гульках, горді, що цариця москов­ська — їхня, — бенкетували й гості, ті поляки, які прибули до Москви у почтах Марини Мнішек та воєводи Юрія Мнішека, і гуляли як напропале.

Про те, що визріває зрада — підступна, кривава, безпощадна і вельми численна, войовнича і жорстока, знали на той час, як уже мовилося, всі, крім головного призвідця тих бенкетів, Дмитрія Івановича, який на той час уже проголосив себе навіть імператором, але з головою пірнув у ті гульбища, нічого з-за них не бачив і нічого не чув. Не глухий же він, не сліпий, не якийсь там безпомічний та безвладний. Був певним, що в царстві-государстві його шанували порядок, мир і вірність йому як цареві, що всі тільки тим і зайняті, що радіють та веселяться з нагоди царського весілля та коронації полячки на російську царицю. (Чи, може, цар не хотів показати своїм польським друзям слабкість свого правління, що під ним уже хитається трон? Але тоді він — самовбивця.)

Важко це збагнути і хоч якось пояснити, коли всі знали, що день у день готується в Кремлі й поза Кремлем державний, по суті, переворот, що вона, змова, вже визріла, як гігантський гнійник, змовники вже й не приховували своїх намірів, готуючись до штурму Кремля, а цар гуляв... День у день, день у день — аж цілих-цілих дев’ять днів. Гуляв би й довше, та змовникам набридло чекати, коли ж він нарешті нагуляється. Та й ситуація була сприятливою — напасти на нього під час гульбищ. Хмільних і розвеселих.

Цар з царицею гуляли дев’ять днів.

Ті дев’ять днів, коли ще можна було щось зробити на власне врятування.

Отож, царське весілля тривало дев’ять днів...

ДЕНЬ ДРУГИЙ — 9 ТРАВНЯ

9 травня 1606 року припало на великий православний церковний празник — Николи весняного, і в день той весільні урочистості й гульки були визнані московитами як блюзнірство. Відверте нехтування прадідівськими законами та звичаями.

З давніх-давен Русь відзначала два Николи (Миколи): весняного — 9 травня, коли, власне, й починалася весна-красна, і зимного, 19 грудня. Перший Никола-Микола вважався трав’яним (поговірка була: прийшов би Никола, а тепло буде. До Николи кріпись, хоч і перервись, а з Николою живи — не тужи), другий — морозяним; один приходив на Русь із травою, а другий із зимою. На Русі споконвіку, ще з пра-праслов’янських часів, рік ділили на дві частини: зиму і літо. Або на зимове і літнє сонцестояння — Коляда і Купала. Тому в давніх казках із зимою бореться не весна, а літо — гарна, між іншим, молода дівчина.

За народною фенологією, весна починалася тоді, коли пташка-вівсянка засвище свою пісеньку: «Кидай сани — бери віз!», а щука-риба хвостом лід почне розбивати. Якщо рання весна починалася у квітні, то власне весна — 9—10 травня — якраз на Николу весняного. Цього дня і славили Николу весняного. Інші заходи в цей день, та ще веселі, пов’язанні з гульками, не схвалювалися. Заодно це було й свято конюхів, адже цього дня у Московії виводили коней на зелену молоду траву. Казали: Никола весняний коней відгодує, а осінній — у двір зажене. Тому православне населення цього дня замовляло благосні молебні з водосвяттям. А ще вважалося великою милістю Божою, якщо припускався весняний дощик.