Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

— Ти впевнений?

— Соню, давайте зараз припинимо дискусії. Страшна не кількість монстрів, які знаходяться поряд з нами. Страшніше те, що ми з вами знаходимось всередині величезної, розміром з цілісіньку планету, планетної почвари. І якщо ота почвара захоче здійснити щось погане, то те, що влаштувалось поряд з нами, здаватиметься дитячою забавкою.

— Що ти пропонуєш?

— Я вже сказав. Для запуску двигунів треба відцентрувати іонні сопла. Тобто, вийти назовні. Це — не моя забаганка. Вийду. Заодно й мотодракона до холодильної камери разом підтягнемо. А потім я…

— А потім ти найуважнішим чином спостерігатимеш за кожною піщинкою в цьому клятому бункері. І за першою ж моєю командою… Ні, не так… За першою ж ознакою небезпеки викинеш „Софію” звідси. Якщо, звісно, я до цього встигну виконати на соплах відцентровку. Хоча й без неї…

— Не ви, а я виконаю. — В зміцнілому раптом голосі Зоребора з‘явилась якесь хрипота. Наче дужий звір тихесенько загарчав. — Я. Виконаною. Усі. Зовнішні. Роботи. А ви, Соню, знаходитиметесь біля головного пульту. Не жіноча ця справа — виходити на двобій з потворою планетарного розміру. Не жіноча. Тут не усякий чоловік…

„Теж мені, чоловік!” — хотіла було зневажливо кинути Такаманохара, але відразу задихнулась, поглянувши на ледь примружені очі Норильцєва. Дитячими вони стовідсоткового не були.

— Відчині-і-і-іть!!! — репетував Кременчук. Чи те, що було Кременчуком.

— От що, — труснула Сонька своїм жорстким волоссям, — а давай, все ж таки, розберемось спочатку з тим, що у нас на борту коїться.

— А варто? — засумнівався Норильцєв. — Нехай в холодильнику сидить. Двері витримають. На першому місці зараз двигуни мають бути.

Але Такаманохарі чомусь дивним чином здавалось, що це не так, що це — питання другорядне, але протиставити хлопцеві щось інше, окрім своїх непевних відчуттів, вона аж ніяк не могла. І затятості хлопцевій, до речі, теж не могла: все одне назовні сунеться, тільки-но вона сама туди вийде. Тоді „Софія” взагалі без нагляду залишиться.

— Ну, добре, — мовила скрушно Сонька, — йди. Я тебе біля пульту підстрахую. Але запам‘ятай: улітати без тебе не стану. Нема чого мені самій в безмежності робити. Безмежність, вона, за самоту самотніша. Таким ось чином. Отже, працюй, будь ласка, як найшвидше і повертайся як найскоріше.

- Єсть, боцмане! — посміхнувся Ігор самими куточками губ, від чого його обличчя набуло якогось, зовсім вже зболілого, вигляду. Краще б взагалі жодних емоцій не виявляв!

— Відчині-і-і-іть!!!

— Раджу зброї з собою якнайменше брати, аби не заважала. Все одне проти місцевої розсипчастої безживності вона непридатна. Ні!.. — зненацька рвучко випросталась Сонька. — Не пущу!!! Не можна. Що ми зможемо вихору протиставити, якщо здійметься?

— А нічого, — тихо й тоскно мовив змарнілий чолов‘яга, з‘являючись на порозі рубці. — Нічого, Сонько, нічого… Нічого, Ігорю, нічого… нічого… нічого…

Хлопець з дівчиною тіпнулись було нажахано, а потім завмерли, вдивляючись в неголене обличчя капітана, прикрите тінню від репнутого козирка міліцейського кашкету.

— Ні… чо… го… — доносилося з тіні, — нічо-о-ого, — вило тихесенько, — нічо-о-о-ого вдвох зробити не можна… Втрьох, втрьох треба… треба… Треба відчинити холодильник, ти чуєш, Зореборе? Треба відчинити холодильник, друже…

— Так… Так?… — якось запитально відгукнувся хлопець.

- Іг-горю, — спробувала ворухнути побілілими губами Сонька, — Іг-горю, н-не с-лухай. Це н-не…

— Ти прагнеш відчинити холодильник, Такаманохаро, прагнеш… Але ти дуже зайнята, — постать капітана якось дивно викривилась, — і тому доручаєш зробити це Норильцєву. Так?

— Т-так… Тоб-бто… Ігорю, в-відчини… Н-ні… Від-дчини…

Зоребор уповільненим кроком сновиди переступив поріг рубки. Просто крізь постать капітана, яка стала коливатись ще більше і начебто прозорішати. Чи то просто це здавалось від того клятого й задавненого мерехтіння в очах?

- Іг-горю… Зор-ре…

— Ти маєш відчинити холодильник, Норильцєв, маєш.

Зненацька постать капітана моторошно смикнулась кожним своїм вигином і безгучно, клаптями, що миттєво танули в повітрі, розлетілась в усі боки. За секунду в рубці залишилась лише ошелешена Такаманохара.

— Відчиняй, Ігорю, відчиняй, — тануло вдалині.

— Ах, ти!.. — зірвалася з місця Сонька, в один стрибок вилітаючи з рубки: — Ігорю-ю-ю!!! Стоп, стоп, Ігорю!..

Норильцєв вовтузився біля холодильної камери. А Соньці не вистачало якихось сотих часток секунди, аби відкинути його вбік. Бо двері холодильника вже з ляскотом відчинялися і весь наїжачений, але зовні цілком неушкоджений, Кременчук вистрибував звідти в люмінесцентний простір коридору. І очманілий Зоребор важко трусив головою, віялом розкуйовджуючи своє довге волосся. І Такаманохара стрімко вихоплювала в нього з піхв акінак, намагаючись дістати їм капітана. Хоча з жахом відчувала, що робити цього їй зовсім не кортить.

Може саме тому, а не через те, що клинок меча був закороткий, вона пару сантиметрів не дотягнулася їм до плямистого комбінезону. Але Зоребор вже висмикував свою арканаріанську шпагу, що бовталась в нього на другому боці кольчуги й затятим рухом довершував рух Такаманохари.

Дивно, але двійник Кременчука в абсолютно цілому одязі, якого зовсім нещодавно майже не існувало, бігти від них не став. Він лише раз у раз відстрибував назад й репетував:

— Припиніть, припиніть, бісові діти! Почекайте! Та послухайте ж ви мене, послухайте!!!

Норильцєв слухати його не став. Наслухався вже. Ще на Арканарі. І тому хлопець, сконцентрувавши усю свою злість, зробив блискавичний випад. Настільки блискавичний, що Кременчук — або те, що існувало зараз в його оболонці — не встиг зманеврувати в просторі, жорстко обмеженому завузьким коридором. Довге жало клинка арканаріанської шпаги наскрізь прошило камуфляжне тіло, занурюючись у нього з боку грудей і закривавлено випірнаючи зі спини.

Капітан тіпнувся, розширено-знетямленими очима втупившись в обличчя Зоребора, а потім розпочав важко осідати на долівку, шепочучи невідь до кого:

— Йох, знову!.. Та що ж ви таке робите, бісові діти, що ж ви робите?! Якби ви знали, як то воно боляче — вмирати, як то воно боляче…

Зоребор щосили смикнув шпагу на себе і капітан скоцюбленим манекеном важко впав йому під ноги. Чи двійник капітана? В будь-якому разі поведінка цього „чогось” була настільки людська, що Зоребор