Читати книгу - "Ярославна"

Ярославу ж [Всеволодовичу] не до вподоби було далі піти, і став він мовити брату Святославу: «Не можу я йти далі од Дніпра. Земля моя далеко, а дружина моя знемоглася». Рюрик тим часом став слати [послів] до Святослава, спонукуючи його [і] кажучи йому: «Брате і свате! Нам було [б] сього в Бога просити. Адже вість нам є, що половці осьо отаборилися за півдня [путі]. Якщо хто роздумує і не хоче йти, то ми обидва до сих пір хіба на се зважали? А що нам Бог давав, теє ми оба відали». Святославу ж було [це] до вподоби, і він сказав йому: «Я, брате, готов є завше і нині. Але ти пошли до брата Ярослава і застав його, щоби ми поїхали всі». Рюрик тоді послав [посла] до Ярослава і сказав йому: «Брате! Тобі не гоже було знехтувати нами. Адже вість нам правдива є, що вежі половецькі осьо за півдня [путі], і великої їзди нема. Тому, брате, я кланяюсь тобі, ти задля мене піди всього півдня, а я задля тебе їхатиму десять днів». Але Ярослав, не хотячи їхати, сказав: «Не можу я поїхати один. Адже полк мій піший. Ви б сказали єсте мені вдома, що доти йти». І стався межи ними розлад, бо Рюрик, сильно спонукуючи їх, не зміг їх повести. Хоча Святослав хотів іти з Рюриком, але не лишив брата Ярослава, і вернулися вони до себе».

…І вернулися вони до себе…

І це в той час, як Кончак зі своєю ордою пустошив їхню батьківщину.

За яку вони були в одвіті. Навіть перед Богом. Не кажучи вже про свій народ. Але навіть загроза ворожої навали, навіть саме розорення рідного краю не об’єднало князів для відсічі, для захисту руської землі і люду свого.

Власні роздори їм були дорожчими, вони їм годили. Одне слово, «стався між ними розлад». Вічний на Русі розлад між своїми – як прокляття, що нависало над Руссю. Ворог жорстоко пустошить їхню землю, захоплюючи люд у неволю, а в князів – розлад.

Справді, це як прокляття, що висіло над Руссю з віку в вік.

«Того ж року, – зазначає далі літопис, – було знамення, місяця вересня в четвертий день. Тьма настала по всій землі, так що дивувалися всі люди, бо сонце зникло, а небо загорілося хмарами вогнесвітними».

Повне сонячне затемнення налякало князів, але й тільки. Розладу між ними і воно не припинило.

Правда, «тої ж зими, надумавши Святослав Всеволодович зі сватом своїм із Рюриком, послали оба чорний клобук і Романа Нездиловича воєводою на половецькі вежі за Дніпро. І взяли вони вежі за Дніпром, і вернулися до себе зі славою і честю великою: половці-бо пішли були за Дунай, і не було їх удома у вежах своїх…»

Виявляється, Святослав Всеволодович з Рюриком напали на незахищені становища половців, де були, вочевидь, самі жінки та діти зі старими, адже воїни в цей час ходили щось там пустошити на Дунаї. В той час, як руські князі попустошили їхні вежі. Це вже, як у прислів’ї: пішов по шерсть, а повернувся стриженим…

«Того ж року преставився галицький князь Ярослав, син Володимирів, місяця жовтня в перший день, а в другий день покладений був у церкві святої Богородиці.

Був же він князь мудрий, і красномовний, і богобійний, і поважаний в [усіх] землях, і славен військами, – бо де була йому обида, [то] сам він не ходив полками своїми, [а посилав їх з воє]водами. Він бо навів лад у землі своїй і милостиню щедру роздавав, прочан люблячи і нищих годуючи. Чорноризький чин люблячи і честь [їм] воздаючи од могутності своєї, він в усьому сповняв закон Божий, до церковників сам приходячи і дбаючи добре [про них].

А перед кончиною своєю, од недуги тяжкої відчувши слабість, він скликав мужів своїх і всю Галицьку землю; позвав він також і духовенство все, і монастирі, і вбогих, і багатих, і простих і так говорив, плачучи, до всіх: «Отці, і браття, і синове! Осе вже одходжу я зі світу сього суєтного і йду до Творця свойого. Хай согрішив я паче всіх, як ото ніхто інший согрішив, але, отці і браття, простіте і даруйте!» І так плакав він три дні перед усім духовенством і передо всіма людьми, і повелів роздавати майно своє монастирям і вбогим. І, отож, давали [його] по всьому Галичу три дні і не могли роздати.

І се мовив він мужам своїм: «Я ось, однією простою своєю головою правуючи, вдержав усю Галицьку землю. А тепер я заповідаю місце своє Олегові, синові своєму меншому, а Володимиру даю Перемишль». І, урядивши їх, він привів Володимира до хреста і мужів галицьких на тім, що йому не домагатися од брата [города] Галича, – бо Олег був Настасьчич і був йому милий, а сповняв волі його, і через те він не дав йому Галича» – з Літопису Руського.

За дочку свою, яка жила в Новгород-Сіверську, забув, не згадав і нічого їй не заповів, та Єфросинія ні на що й не претендувала. Лише молила Бога, аби ще хоч якого віку послав батькові.

Ярослав Осмомисл помре 1 жовтня 1187 року і буде похований у центральному соборі Галича. Принаймні через віки та віки археологи вже нашої епохи знайдуть в руїнах кафедрального собору Галича чиєсь багате поховання. За всіма ознаками воно мало належати найзнаменитішому князеві – Ярославу. Чиє ж воно насправді – хто скаже.

Столицю його колись славного і грізного князівства, що підпирало Карпатські гори, зруйнують у 1241 році дикі орди татаро-монголів (свого найвищого на той час злету воно сягне перед тим, за Данила Галицького).

Місто занепаде і втратить своє значення. (Смертні не тільки люди, ай – цілі народи, цивілізації і, звичайно ж, міста, колись багаті і квітучі, що доходять до нас купою руїн).

Отже, через століття на його руїни прийдуть археологи. Розкопки, проведені у 1939 – 41, 1951 – 52 роках і в 1955-му виявлять дитинець і ремісничо-торговий центр, багато залишок кам’яних споруд, що були укріплені ровами та валами. (В околицях Галича в сучасному селі Шевченкове збереглися до наших днів залишки столичної церкви Пантелеймона).

Пізніше на території дитинця і відкриють залишки Успенського собору, збудованого у 1157 році за Ярослава Осмомисла, а під мозаїчною підлогою виявлять багатий саркофаг з чиїмись останками. Ймовірно, його будівничого – Ярослава Володимировича Осмомисла, котрий все встигав: і князівство зміцнювати – сказано ж,