Читати книгу - "Вірнопідданий"

Двері позаду письмового стола відчинилися, увійшов хтось у поліційному мундирі. Тремтячого Дідеріха вже ніщо не могло вразити. Приявність мундира навела Вулькова на нову жахливу думку.

— Я от накажу зараз вас заарештувати, мерзота ви така! За спробу підкупити офіційну особу, за спробу підкупити владу, вищу владу провінції! Я зажену вас до в’язниці, пущу з торбами!

На поліційного офіцера цей судний день, очевидно, далеко не справив такого враження, як на Дідеріха. Він поклав на стіл аркуш паперу, що його тримав у руці, і зник. — Вульков теж раптом відвернувся; знову закурив свою сигару. Дідеріх більше не існував для нього. І собака відчепився, наче Дідеріха й не було. Тоді той насмілився молитовно скласти руки.

— Пане президенте, — хитаючись, прошепотів «він, — пане президенте, дозвольте мені, пане президенте, запевнити вас… тут сталося… дозвольте запевнити вас, дуже сумне непорозуміння. Ніколи б я, при моїх добре відомих націоналістичних поглядах… Як я міг би!

Він почекав, але ніхто не звертав на нього уваги.

— Якби я шукав своєї вигоди, — почав він знову трохи виразніше, — замість того щоб завжди дбати тільки за інтереси націоналізму, я б сьогодні був не тут, я був би у старого Бука, тому що Бук, той справді запропонував мені продати мою ділянку містові під притулок для немовлят. Але цю пропозицію я з обуренням відхилив і знайшов прямий шлях до вас, пане президенте. Краще пам’ятник кайзерові Вільгельму Великому в серці, ніж притулок для немовлят у кишені, сказав я собі, і тепер кажу це вам на повний голос!

І Дідеріх справді підвищив голос, що примусило Вулькова обернутися.

— Ви досі тут? — спитав він.

І Дідеріх, знову завмираючи:

— Пане президенте…

— Що вам треба? Я взагалі вас не знаю. Ніколи ніяких переговорів я з вами не провадив.

— Пане президенте, в інтересах націоналізму…

— Яз земельними спекулянтами не знаюся. Продайте вашу ділянку, і якнайшвидше, а там поговоримо.

Дідеріх, пополотнівши, з таким почуттям, ніби його розчавлюють на стінці:

— Тоді наші умови зберігатимуть чинність? Орден? Натяк Клюзінгові? Почесне головування?

Вульков зробив гримасу.

— Про мене хай і так. Але продати негайно!

Дідеріх насилу звів подих.

— Я принесу цю жертву! — проголосив він. — Бо найвище, що є у вірнопідданого — його вірнопідданчі погляди, — повинне бути поза всяким сумнівом!

— Так, так, — сказав Вульков, і Дідеріх пішов, гордий своїм почесним відступом, хоч і пригнічений свідомістю того, що президент терпить його як спільника не набагато охочіше, ніж він сам свого механіка.

У вітальні він застав Еммі і Магду в цілковитій самотності; вони гортали сторінки якогось розкішного видання. Гості вже розійшлися і пані фон Вульков також покинула сестер Геслінг, бо їй треба було причепуритися для вечора у полковниці фон Гаффке.

— Моя розмова з президентом завершилася цілком задовільно для обох сторін, — заявив Дідеріх; а вже на вулиці додав: — Тут лише й починаєш розуміти, що воно значить, коли переговори провадять двоє лояльних людей. В нинішньому діловому світі цього вже не знають.

Еммі, також дуже збуджена, заявила, що буде вчитися верхової їзди.

— Якщо я дам тобі грошей, — сказав Дідеріх, але тільки для годиться, бо пишався Еммі. — У лейтенанта фон Бріцена, здається, е сестри? зауважив він. — Тобі слід було б познайомитися з ними і подбати про запрошення;; для нас на наступний вечір у полковниці. — По. той бік вулиці саме проходив полковник. Дідеріх довго дивився йому вслід. — Я добре знаю, — сказав він, — оглядатися непристойно,». але ж військовий мундир — це найвище в житті, він притягує, як магніт.

Проте розмова з Вульковом лише додала йому клопотів. Конкретному зобов’язанню — продати будинок — він міг. протиставити тільки надії і види: непевні види, занадто сміливі надії…

Стояли морози, У неділю, коли вже сутеніло, Дідеріх пішов до міського парку і на безлюдній стежці зустрівся з Вольфгангом Буком.

— Я, нарешті, наважив, — заявив Бук. — Я йду на сцену.

— А ваша кар’єра? Ваш шлюб?

— Я спробував стати на цей шлях, але сцена все ж таки вабить сильніше. Там мені дограють комедію, чесніше ставляться до справи. І жінки там красивіші.

— Ну, це нерозважно! — відповів Дідеріх.

Одначе Бук не жартував.

— Я мушу признатися, що чутка про нас із Густою забавила мене. З другого боку, хоч яка ця чутка й безглузда, а дівчина страждає через неї я не можу її далі компрометувати.

Дідеріх — скоса кинув на нього допитливий погляд, бо йому здавалося, що Бук скористався цією чуткою як приводом для того, щоб одійти від Густи.

— Я сподіваюся, ви подумали про наслідки цього вчинку? — суворо зауважив він. — Тепер її, звичайно, не так скоро й інший візьме. Для цього треба до біса багато лицарства.

Бук погодився з цим.

— Для справді сучасної людини, з широким розмахом, — значуще сказав він, — повинно бути особливим задоволенням за таких умов піднести дівчину до себе і заступитися за неї. В даному разі, беручи до уваги гроші, поза всяким сумнівом, благородство здобуде перемогу. Пригадайте-но божий суд у «Лоенгріні».

— При чому тут «Лоенгрін»?

Бук не відповів; вони вже підійшли до Саксонських воріт, і він почав нервувати.

— Ви зайдете зі мною? — спитав він.

— Куди?