Читати книгу - "Вірнопідданий"

— Сюди, на Швейніхенштрасе, 77. Я ж повинен їй це сказати, ви, мабуть, могли б…

Тут Дідеріх свиснув крізь зуби.

— Ну, знаєте… Ви ще їй нічого не сказали? Ви спочатку роздзвонюєте це по всьому місту? Справа ваша, мій любий, але мене ви не вплутуйте, я не звик повідомляти чужих наречених про те, що молоді зрікаються їх.

— Зробіть цього разу виняток, — попросив Бук. — У житті я не терплю сцен.

— У мене є принципи, — сказав Дідеріх.

Бук пішов на поступки:

— Вам не треба буде нічого говорити; ви тільки в німій ролі будете подавати мені моральну підтримку.

— Моральну? — спитав Дідеріх.

— Як речник, сказати б, фатальної плітки.

— Що ви хочете цим сказати?

— Я жартую. От ми й прийшли, ходімте.

І Дідеріх, збентежений останніми Буковими словами, мовчки пішов слідом за ним.

Пані Даймхен не було вдома, а Густа змусила на себе чекати. Бук пішов по неї. Нарешті Густа ввійшла, але сама.

— Хіба Вольфганга з вами не було? — спитала вона.

Бук утік!

— Цього я не розумію, — сказав Дідеріх. — Адже він мав сказати вам щось дуже важливе.

Густа зашарілася. Дідеріх попрямував до дверей.

— Тоді дозвольте й мені попрощатися.

— А чого йому треба було? — допитувалася вона. — З ним не так часто буває, щоб він чогось хотів. І навіщо він привів вас із собою?

— Це й для мене загадка. Я навіть мушу сказати, що рішуче засуджую його; такі справи полагоджуються бел свідків. В усякому разі, це не моя провина. Прощайте.

Але чим більше він ніяковів, тим настирливіша ставала вона.

— Я зовсім не бажаю, — нарешті проговорив він, — щоб на мене оскома напала, коли хтось кислиці поїв, та ще й тоді, як він тікає і ухиляється від виконання своїх безпосередніх обов’язків.

Широко розплющені Густині очі стежили за кожним словом, яке виходило з Дідеріхового рота. Коли він вимовив останнє, вона якусь хвилину постояла нерухомо, потім затулила обличчя руками. Вона плакала — було видно, як щоки її набрякали, а між пальців текли сльози. У неї не було носовичка; Дідеріх дав їй свого, збентежений її горем.

— Зрештою, — сказав він, — ви не дуже багато й утратили.

Але Густа розгнівалася:

— І це кажете ви! Якраз ви завжди нацьковували всіх на нього! Що він послав саме вас, здається мені більше ніж дивним.

— Що ви хочете цим сказати? — у свою чергу обурився Дідеріх. — Ви мали знати не гірше від мене, шановна панно Даймхен, чого можна було сподіватись од вашого нареченого. Бо якщо у когось погляди гнилі, значить, і сам він прогнив.

І у відповідь на її глузливий погляд він суворо сказав:

— Я говорив вам наперед, що цим закінчиться.

— Бо вам це було на руку, — в’їдливо зауважила вона.

На це Дідеріх з іронією:

— Він сам доручив мені мішати в його горщику. І якби горщик не був загорнений, в хрусткі папірці, він давно б дав йому википіти.

— Якби ви знали! — вихопилось у Густи. — В тому й річ, саме цього я й не можу, аж ніяк не можу дарувати йому, що йому до всього байдуже, навіть до моїх грошей!

Дідеріх був приголомшений.

— З таким не треба зв’язуватися, — заявив він. — У таких нема за що вхопитися, вони прослизають поміж пальців. — Він значуще кивнув головою. — Хто плює на гроші, той не розуміє життя.

Густа ледве всміхнулася.

— Тоді ви блискуче розумієте життя.

— Будемо сподіватися, — сказав він.

Вона підійшла до нього ближче і подивилася на нього крізь останні сльозинки.

— Ну, що ж, ваша була правда. Ви гадаєте, що це мене дуже засмучує? — Вона вдала зневажливу гримасу. — Я його взагалі не кохала. І тільки чекала нагоди, щоб позбутися його. А тепер він виявився таким ницим, що сам пішов. Тоді обійдемось і без нього, — додала вона, кинувши звабливий погляд на Дідеріха.

Але Дідеріх лише взяв назад свого носовичка, все інше, очевидно, давно вабило його. Густа зрозуміла, що він досі дивиться на речі так само суворо, як тоді в куточку, кохання»; обличчя її виявило покірливість.

— Ви, звичайно, натякаєте на становище, в якому я опинилася?

— Я нічого не сказав, — ухилився він.

— Я ж не винна, що люди говорять про мене всяку гидоту, — тихо поскаржилася Густа.

— Я також.

Густа опустила голову.

— Авжеж, я розумію: така, як я, не заслуговує на те, щоб з нею одружився. справді порядний чоловік, який розважно дивиться на життя. — І вона спідлоба скоса подивилася на нього, перевіряючи враження від своїх слів.

Дідеріх: засопів.

— Можливо… — почав він і зупинився. Густа не дихала. — Припустімо, — з енергійним наголосом сказав він, — що хтось, навпаки, дивиться на життя дуже розважно, і він при цьому сучасна людина, з широким розмахом; і цілком свідомий своєї відповідальності перед самим собою і. своїми майбутніми дітьми, як і перед кайзером та батьківщиною, бере беззахисну жінку під свою опіку і підносить її до себе.

Густине обличчя набувало дедалі побожнішого виразу. Вона склала долоні і, схиливши голову набік, дивилася на нього із щирим благанням. Але цього, певно, було не досить, він виразно вимагав чогось незвичайного, і Густа впала навколішки. Тоді Дідеріх ласкаво наблизився до неї.

— Хай буде так, — сказав він і блиснув очима.

Тут