Читати книгу - "Очікування шторму"

Золотухін піднімав над головою букет хризантем. Каїров обома руками притискав до грудей пакет з виноградом.

— Я вас пізнав одразу, — заявив Золотухін. — У вас зовнішність героїні. Вам треба зніматися в кіно.

Анастасія була бліда. Й посміхалася від збентеження, але рум’янець не виступав на її щоках. І вони залишалися жовтими, наче воскові. Тільки очі були живі. Й сумні. Вона сказала, що дуже зворушена. Просила Каїрова допомогти їй оформити шлюб з Костем. Вона хотіла, щоб дитина Волгіна носила прізвище батька.

Каїров запевнив Анастасію, що любив Костя, як рідного, й що зробить для Анастасії все.

Потім поїзд поповз назад. І Каїров, і Золотухін, і ще якась жінка, що сунула їй у руку пакетик цукерок і яку чоловіки звали Неллі, махали Анастасії.

Під колесами загуркотів міст через зелену річку з чорними від мазуту берегами. Й Анастасія побачила море. Воно було живе. І від цього ще величніше, ніж на картинах у Третьяковці. Хвилі йшли одна за другою. Великі хвилі з білими холками. І розбивалися десь біля поїзда. Та Анастасія не бачила, як розбиваються хвилі. Лише бризки попадали їй на обличчя. Вона знала, що бризки блищать на сонці. Й вони блищали. Й хотілося, щоб так було завжди.

Гув паровоз, прикриваючись димом, як парасолькою. Миготіли телеграфні стовпи. Місто віддалялося…

Це незнайоме сонячне місто, в якому вона не була ні під жодним дахом, не бродила вулицями. І все ж не вважала його чужим, тому що там залишилися люди, що знали її, вірили їй. Люди — її друзі!

Берег, подібно до шальки ваги, то піднімався, то опускався, бо хвиля об борт била велика, сіра. Й сторожовик не різав її носом. Вистрибував нагору. Гупаючи, падав. І тоді корма задиралася високо, наче фіранка, підхоплена вітром. Бризки білі, але тьмяні, з сичанням надали в море, з якимсь квапливим приреченням перекочувалися палубою, сталевою, холодною.

Каїров у прогумованому плащі, який боцман майже силоміць змусив його одягнути поверх шинелі, стояв на ходовому містку поряд із капітан-лейтенантом — високим простудженим грузином. Каїров важко, що завжди його пригнічувало, переносив хитавицю. Але море пахло гарно. Й це було порятунком.

Холодні хмари повзли слідом за катером, обганяли, нагромаджуючись одна на одну, зависали спереду над нечіткими вершинами гір. Ліворуч, не далі ніж за милю, море закипало, підставляючи зюйд-весту патли солоних бризок, — це каміння хвилеріза, старе, поросле зеленим мохом, перегороджувало дорогу шторму. Й море злилося. Кидалося на каміння люто, грізно. Темний мол навколо бухти здавався низьким. Хвилі перекочувалися через бетон, але не всі. Більша частина їх, піднявши до неба пінисті гриви, охкаючи, відкочувалася назад.

— Уперше сюди, товаришу полковник? — не повертаючись до Каїрова, спитав капітан-лейтенант, власне, не спитав, а вигукнув.

— На початку тридцятих років працював тут начальником міської міліції. З того часу й не був… — Каїров говорив сумно й тихо, без усякої надії, що капітан-лейтенант почує його. Але той почув. І знову вигукнув:

— Немалий строк! Позаминулої осені німець перетворив місто на руїни!

Катер повернув ліворуч. Хвиля валила його на борт. І небо покосилося, наче стара, зализана дощами огорожа.

Каїров, жовтий, з набряклими від безсоння повіками, на повні груди, наче позіхаючи, вдихнув повітря, відчув, що вага в грудях спала, сказав:

— Жаль.

— Сьогодні не сорок другий, сьогодні сорок четвертий. Другий Український фронт уже в Румунії.

— Однак Гітлер іще в Криму, — заперечив Каїров з уїдливою розсудливістю старої людини.

— Виб'ємо!

— Не сумніваюся. І все ж хочу нагадати розумне азербайджанське прислів'я: спочатку перестрибни арик, а потім кричи «ура!».

Малюк МО-ІV, прослизнувши крізь стулки воріт, опинився в бухті, де вода була спокійніша, темно-зеленого кольору, з фіолетовими маслянистими колами. Чотири підводних човни, відшвартованих біля пристані, чорніли довгими, суворими, схожими на акул тілами. Над похмурим тральщиком, що погойдувався в західній частині гавані, кружляли чайки. Вони, напевне, кричали, але гуркіт хвиль і шум мотора були сильні, іі Каїров не чув птахів і тільки підозрював, що вони обов'язково про щось кричать.

У береговій імлі, виступали обриси будинків. Деякі з них були розвалені, інші закамуфльовані: в коричневих, у зелених плямах. Лише пірамідальні тополі та кипариси, як і в колишні, довоєнні роки, високо похитували верхівками.

— Ліво кермо! — вигукнув капітан-лейтенант. — Так тримати!

Втрачаючи хід, катер плавно наближався до причалу.

По причалу, заклавши руки за спину, ходив капітан у сухопутній довгій шинелі. З містка Каїров іще не міг розгледіти його обличчя, але відзначив, що капітан — людина приземкувата й сутула.

Дбайливий боцман виніс з кубрика валізку. Каїров зняв плащ. Подякував боцманові. Боцман був зовсім сивий. Праву щоку його прорізував свіжий шрам майже від ока до кутика вуст. Коли боцман розмовляв, шрам натягувався, наче готовий луснути.

— Хай вам щастить, товаришу полковник. А коли в Поті знову надумаєте, одразу доставимо.

— Боцман правильно каже! Він службу знає! — весело зауважив капітан-лейтенант. Його смаглявому обличчю з кучерявими бакенбардами дуже пасувала морська форма. Він повторив: — Хай вам щастить.

— Бувайте, друзі! — Каїров ступив на настил причалу.

Капітан, обличчя в якого було звичайним, без будь-яких прикмет, лише погляд був надмірно холодний — він запам'ятовувався, — приклав праву руку до козирка кашкета:

— Дозвольте відрекомендуватися, товаришу полковник, слідчий особливого