Читати книгу - "Очікування шторму"

— Каїров. Погон перекосився.

Дивлячись на огрядного, немолодого полковника, що страждав задишкою і, здається, уїдливістю, капітан Чирков квапливо поправив погон і сказав чітко й холодно, намагаючись цим самим приховати досаду:

— Машина на набережній. Вона відвезе вас у готель.

— Спасибі, синку, — задоволено відповів Каїров.

— Начальник особливого відділу просив з'ясувати, коли він може прибути до вас для доповіді.

— Я зустрінуся з ним завтра. Нехай підготує у моє розпорядження людину.

— Ця людина я, — зі смутком зізнався капітан Чирков.

— Тим краще! Зведення Радінформбюро слухали?

— Ранкове зведення. Наші війська зайняли Сімферополь.

— Спасибі за радісну звістку, капітане… Шофера Дешина часом не розстріляли?

— Аж ніяк ні, товаришу полковник. Виконання вироку затримано за наказом штабу фронту. Дивно, такі високі інстанції зацікавилися такою рядовою подією…

— Що таке рядова подія? — Каїров ішов трохи попереду Чиркова. Йому не хотілося бентежити капітана своїм поглядом. Йому не хотілось і говорити, і рухатися. Але він розумів, так чи інакше треба дістатися до готелю, так чи інакше треба з'ясувати, що за людина його помічник: раптом доведеться від нього відмовитися?

— Те, що не виходить за рамки звичайного чепе, — відповів Чирков.

— Як відрізнити звичайне чене від незвичайного?

Чирков відповів квапливо:

— Теоретично, можливо, й важко. Та на практиці нам, хоча ми й рядові слідчі, видніше, ніж там… — Він підняв руку вгору.

Набережну й дорогу розділяли два ряди колючого дроту, натягнутого на високих необструганих стовпах. Машина стояла по той бік огорожі.

— У твої роки я думав те ж саме… — Каїров махнув рукою, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

Але капітан уже не міг зупинитися:

— Ви можете переглянути справу. Замінити розстріл штрафною ротою. Заперечувати, перешкоджати ніхто не буде… Тим більше, що серйозних мотивів для злочину в Дешина не було. Їх ніщо не зв'язувало з Сизовим, навіть знайомство. Нещасний випадок, а потім боягузтво. Елементарна справа… Прошу вас. — Капітан Чирков одкрив дверцята віліса.

— «Жінки втратили тут усяку стриманість…» Ні, ти послухай, Тетянко… «Вони з'являються перед чоловіками з відкритим обличчям, наче просять власної поразки, вони шукають чоловіків очима; вони бачать чоловіків у мечетях, на прогулянках, навіть у себе вдома; звичай користуватися послугами євнухів їм невідомий…»

Якби, китайці не винайшли порцеляну, важко сказати, з чим можна було б порівняти обличчя Тетяни. Креми, пудра, фарби, туш — усе це так уміло поєднувалося на обличчі, що воно справді здавалося виліпленим з порцеляни. Кліпнувши віями, вона чемно сказала:

— Мишо, і тобі подобається Монтеск'є?

Миша Роксан, майор інтендантської служби, ситий, рум'яний чоловік років сорока, підкреслено почухав потилицю і, зморщившись, сказав:

— Подобається — це по-шкільному. Мене вражають глибина його поглядів, широчінь тем, філософське осмислення подій.

— Стародавні писали про все, — зітхнула Тетяна.

— Монтеск'є не такий стародавній, як ти думаєш. Вісімнадцяте століття. Епоха французького Просвітництва.

— Ми щось про це вчили у школі. — Тетяна згадала: — Атос, Портос, д'Артаньян… Правильно я кажу?

— Так, люба, — дещо збентежився Миша Роксан, — але я, з твого дозволу, додав би: Дідро, Даламбер, Руссо, Гольбах, Гельвецій. І, звичайно ж, великий Вольтер!

— Пам'ятаю, пам'ятаю, — сказала Тетяна. — Він був коханцем цариці Катерини.

— Я, наприклад, чув, що вони тільки листувалися. І старий Вольтер намагався вселити імператриці основні ідеї просвітителів. Ліквідацію кріпосництва, громадянські свободи, широке освічення народу, прилучення його до багатств культури.

— Одне другому не заважає. У неї було дуже багато чоловіків.

— Ти їм заздриш? — Миша запитав жартівливо, м'яко, майже пошепки.

І, наче зізнаючись у потаємному, Тетяна, зашарівшись, відповіла:

— Ми, жінки, всі трохи заздрісні…

Вона сиділа біля столика, за яким ряботіли корінцями книги на довгих стелажах, що закривали всю стіну від підлоги до стелі. Інші стелажі, коротші, стояли посеред кімнати. На них теж лежали книги. Ліворуч, на вузькому, застеленому скатертиною столі, біліли підшивки газет.

— А я заздрю вашій роботі. Ще рік — і я б закінчив філологічний, — сказав Миша Роксан. Він оперся ліктем на перегородку, що відділяла стіл Тетяни й стелажі від решти зали. Й тепер дивився на неї зверху вниз. Пальці в бібліотекарки були у чорнилі. Вона старанно відтирала їх промокачкою.

— Де вчився?

— У Москві…

— Цьому можна позаздрити, — зітхнула Тетяна. Й посміхнулася, її потішала незграбність Роксана, нав'язливість, що пригнічувала його самого.

— Війна незабаром закінчиться. У тебе все попереду, Таню, — сказав він переконливо.

— У мене все позаду, Мишенько, — сказала вона без будь-якого кокетування. Щиро.

І це так сподобалося Роксану, що, сам тому не вірячи, без усякого страху він промовив:

— Таню, будь моєю дружиною.

Вона не збентежилася, не почервоніла. Підвела здивовані очі. І… раптом заплакала.

— Ні-ні! Я не хотів тебе образити, Таню! Слово честі! — Роксан схилився над бар'єром, торкнувся рукою плеча жінки. — Я розумію. Безглузда загибель Валерія. Я розумію…

— Нічого ти не розумієш. — Вона вийняла з сумки носову хустинку. Зазирнула в дзеркало, притулене до фанерного ящика з абонементними карточками: — Валерій ніколи не любив мене.

— Ти помиляєшся. — В словах Роксана не було певності. Просто йому не хотілося в це вірити.

— Я кажу правду. Незадовго до того, як він потрапив під машину п'яного шофера… ми посварилися