Читати книгу - "20 000 льє під водою, Жюль Верн"

— А чи не можна звільнити судно, випорожнивши резервуари, щоб тим самим врівноважити його?

— Саме це зараз і роблять, пане професоре. Чуєте — працюють помпи. Ось гляньте на стрілку манометра. Вона показує, що «Наутілус» підіймається, але воднораз підіймається й брила. Доки якась перепона її не зупинить — наше становище не зміниться.

І справді, «Наутілус» весь час хилило на правий борт. Коли айсберг зупиниться, судно, ясна річ, зразу вирівняється. Але хтозна, чи ми зараз, піднявшися вище, не вдаримося в льодову кору і не попадемо в лещата двох крижаних масивів?

Я міркував, чим все це може скінчитися. Капітан Немо й далі стежив за манометром. Від моменту, коли перекинувся айсберг, судно піднялося футів на сто п'ятдесят, проте й далі лежало під тим самим кутом нахилу.

Раптом корпус легко здригнувся. Картини на стінах салону помітно змінили положення. Стіни стали майже вертикально. Всі мовчали. Затамувавши подих, ми бачили, ми відчували — «Наутілус» випростовується. Підлога в нас під ногами ставала дедалі горизонтальніша.

Так збігло десять хвилин.

— Нарешті ми стоїмо прямо! — вигукнув я.

— Так! — мовив капітан Немо, йдучи до дверей.

— А чи випливемо?

— Звичайно, — відповів капітан, — тільки-но випорожняться резервуари, «Наутілус» вирине на поверхню.

Капітан вийшов, і невдовзі за його наказом судно перестало підійматися. Воно й зрозуміло — ми могли б ударитися в крижаний покрив; краще було триматися на цій глибині.

— Легко відбулися! — сказав Консель.

— Авжеж. Нас могло розчавити між двома брилами або, в кращому разі, затерти. А як тоді поновити запаси повітря… Так, ми відбулися щасливо.

— Коли на тому все скінчилося! — буркнув Нед Ленд.

Мені не хотілося затівати з канадцем марної суперечки, і я промовчав. Цю мить відчинились віконниці, і крізь шиби линуло світло.

Як уже сказано, ми були в воді; але за десять метрів обабіч «Наутілуса» зводилися блискучі крижані мури. Над нами й під нами — такі самі мури: згори величезна стеля суцільного льодового покриву; знизу брила, що була перекинулась, поволі підіймаючись догори, зачепилася за виступи в бічних мурах і так захрясла. «Наутілус» опинився в справжньому крижаному тунелі, метрів двадцять завширшки, заповненому водою. Та він міг би вийти з цього тунелю, пропливши вперед або назад; а там, занурившись на кількасот метрів глибше, знайти вільний вихід.

Хоч світна стеля погасла, в салоні було ясно. Це тому, що крига відбивала світло потужного прожектора. Я не годен змалювати світляних ефектів на цих велетенських, примхливо вирубаних брилах, де кожен кут, кожна грань, кожна площина, залежно від характеру тріщин і розколин, відбивала своє особливе сяйво. Це була сліпуча рудня розмаїтих самоцвітів, де сапфіри перехрещували своє синє проміння з зеленим промінням смарагдів. То тут, то там найніжніші опалові тони пробивалися крізь вогняні зірки діамантів, що блиском сліпили око. Прожекторове світло посилювалося в сто крат, як посилюється під лінзою маяка світло звичайної лампи.

— Яка краса! Яка краса! — вигукнув Консель.

— Еге ж, — погодився я. — Чарівно!

— Сто чортів — і справді! — не втримався Нед Ленд. — Це чудово! Скажу я вам, аж голова мені обертом пішла. Дивина та й годі. Тільки за це видиво, може, доведеться дорого заплатити. І, коли вже говорити щиро, то ми споглядаємо на таке, чого й сам Бог не дозволяє людині бачити!

Нед мав рацію. Це було аж занадто гарно. Зненацька Консель скрикнув, і я рвучко озирнувся.

— Що там? — запитався я.

— Хай пан професор заплющить очі! Хай не дивиться! — Консель затулив собі долонями очі.

— Але що тобі, друже мій?

— Я нічого не бачу! Я осліп!

Мимохіть глянув я на шибу, та враз мусив одвернутися від сліпучого сяйва.

Я тут же все збагнув: «Наутілус» ринув уперед, набираючи швидкості. Спокійний блиск крижаних мурів повернувся на сліпучу вогняну смугу. Міріади діамантових блискіток злилися. «Наутілус», підхоплений потужним гвинтом, мчав поміж блискавиць.

У цю мить віконниці салону зачинилися. Ми так і стояли, затуливши долонями очі,— перед нами й досі палахкотіли осяйні смуги концентрованого світла, які, буває, з'являються перед очима, коли подивишся на сонце. Минуло кілька хвилин, перш аніж зір заспокоївся.

Нарешті ми опустили руки.

— Далебі, я ніколи б у це не повірив, — сказав Консель.

— А я й зараз не вірю! — мовив канадець.

— Коли повернемося на землю, — правив далі Консель, — розбещені такими чудесами природи, що ми будемо думати про ті вбогі континенти і про нікчемні витвори людських рук? Ні! Світ, заселений людьми, вже нас не гідний!

Така річ в устах незворушного фламандця свідчила про надзвичайне захоплення.

Але Нед Ленд не проминув нагоди хлюпнути на нас холодною водою.

— «Заселений людьми світ»! — передражнив він, хитаючи головою. — Заспокойтеся, друже Конселю, в нього ми не вернемося.

Була п'ята година ранку. Раптом «Наутілус» знову об щось ударився. Я збагнув: він наштовхнувся тараном на крижану брилу. Може, до цього призвело якесь невдале маневрування — адже плисти вузьким тунелем, захаращеним кригою, — вельми нелегко. Я подумав, що капітан Немо, змінивши напрям, обійде перепону або попливе звивинами тунелю. Проте, всупереч моїм сподіванкам, «Наутілус» узяв задній хід.

— Невже ми задкуємо? — запитався Консель.

— Еге ж, — відповів я. — Певне, з цього боку в тунелі немає виходу.

— Ну, й що тепер?