Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

— Що це значить? — гримнув тоді начальник, підійшов, узяв його за плече й трусонув. — Послухай, Беллуко, що це значить?!

— А нічого! — відповів той, кривлячи ту саму зухвало-глупувату посмішку. — Маю честь доповісти, ваша ясновельможність, це поїзд.

— Поїзд?

— Еже ж. Він свистів.

— Що за дурниці ти верзеш? Який поїзд?

— Сьогоднішній. Нічний. Він, ваша ясновельможність, свиснув. Я чув, як він свистів.

— Поїзд?

— А-атож. І якби ви знали, де я побував! У Сибіру… чи то… у лісах Конго. Одна мить — і вже там, ваша ясновельможність.

Чиновники, що позбігалися до кімнати на крик роз’ярілого начальника, зачувши таке, аж покотилися з реготу.

Тоді під’юджений, ображений сміхом начальник, що в той вечір, певне, був не в гуморі, аж закипів від люті і напустився на покірливу жертву своїх незліченних злих жартів.

Та цього разу ягня всіх налякало й приголомшило: зчинило бунт, галас і перейшло в наступ зі своєю бриднею про поїзд, що свистів, і про те, що тепер, коли він, Беллука, почув той посвист, він нізащо в світі не попустить такої наруги над собою.

Його схопили, зв’язали й відправили до божевільні.

Він і там співав своєї про той поїзд. Наслідував його свистіння. Таке тужливе, жалібне, ніби з мороку ночі. Й тут-таки додавав:

— Поїзд рушає, рушає. Не знаєте, панове, куди?

Він дивився на всіх несвоїми очима. Ці очі, завжди понурені й похмурі, тепер сміялися й променіли, як у дитинчати чи того, хто спізнав найвищого щастя. І він плів казна-що. Нечувані, запаморочливі фрази розцвітали на його вустах — поетичні, химерні, фантастичні. Вони тим більш збивали з пантелику, що куди там було збагнути, звідки вони взялися у чоловіка, який досі знав тільки цифри, реєстри й каталоги, а до навколишнього життя був сліпий і глухий. Не чоловік то був — суща рахівниця! А тепер він патякав про лазурові чола засніжених гір, що здійнялися в небо, про слизьких китоподібних велетів у глибинах моря, з хвостами, як коми. Небувала, знаєте, уява!

Той, хто розказував мені про цей випадок, нітився від розчарування, бачачи, що анітрохи мене не здивував.

Дійсно, я сприйняв новину мовчки.

І мовчання це було вщерть сповнене суму. Я похитав головою і гірко сказав:

— Беллука, панове, не з’їхав з глузду. Запевняю вас, він при своєму розумі. З ним щось скоїлося, це так, але нічого ненормального з ним не сталося. Для всіх його дивацтва — повна несподіванка, бо ніхто добре не знає, як досі жив цей чоловік. А я знаю і певен, що розберуся в усьому, дайте тільки з ним побачитися й поговорити.

Дорогою до лікарні, куди поклали небораку, мені не йшла з голови учорашня пригода.

На людину, яка живе так, як досі жив Беллука, тобто життям нестерпним, може справити враження неабиякої сили найпростіша річ, звичайнісінька подія, якась непередбачена дріб’язкова перешкода, навіть камінчик на стежці, і ніхто нічого тут не добере, достоту не зрозумівши, що життя цієї людини — нестерпне. Той, хто бачить тільки хвіст, не помічаючи самої потвори, може злякатися хвоста не менше. А треба повернути хвостові тулуб — і тоді він уже не лякає: він просто хвіст, такий, який і повинен бути у потвори.

Звичайнісінький собі хвіст, та й годі.

Я ніколи не бачив, щоби хтось вікував свій вік так, як Беллука.

Я був його сусідою, і не тільки я, але й усі інші мешканці будинку дивом дивувалися, як це він може терпіти таку долю.

З ним жило троє сліпих: його жінка, теща й сестра тещі. Дві останні, ветхі-преветхі, посліпли від катаракти, а жінка не бачила білого світу за муром повік, що не розмикалися зроду.

Усі троє вимагали догляду. Верещали з ранку до вечора, бо нікому було їм догоджати. Дві овдовілі доньки, що знайшли в домі притулок після смерті чоловіків, одна з чотирма, друга з трьома дітлахами, не мали ні часу, ні бажання ходити коло них, лише зрідка вони надавали якусь допомогу — та й то одній тільки матері.

Як міг Беллука прогодувати стільки ротів на мізерну платню рахівника? Він брав ще й роботу додому, на вечір, недосипав, переписуючи папери. Переписував під дикий лемент п'ятьох жінок і сімох малюків, який не вщухав доти, доки всі вони не повкладаються й не позасинають на тих трьох ліжках, що були в хаті.

Ліжка були широкі, двоспальні, та їх було тільки троє на тринадцятеро душ.

Чвари, побиті миски й горшки, шалені гонитви з колотнечею, перекинуті меблі, рюмсання, зойк і гвалт. Хтось із дітей поночі тікав і ховався поміж сліпих бабунь, що спали окремо і щовечора гиркалися, бо жодна з трьох не хотіла спати посередині й баламутилася, коли надходила її черга.

Нарешті наставала тиша, а Беллука все працював і працював, аж до глибокої ночі, аж поки перо йому випадало з обважнілої руки й самі собою злипалися очі.

Тоді він падав, часто прямо в одежі, на рипучу канапку і в ту ж мить засинав мертвим сном, а вдосвіта ледве вставав, знеможений до нестями. І так день у день — до повного очманіння.

Так от, панове, з Беллукою сталася пригода, якої слід було чекати.

Коли я прийшов до нього в лікарню, він сам розповів мені про ту пригоду з усіма подробицями. Він був, правда, ще трохи збуджений, але якраз від усвідомлення того, що сталося. Сміявся з лікарів, доглядальниць і колег по службі, що ті прийняли його за навіженого.

— Нехай! — казав він. — Нехай!

Беллука, бачте, багато років тому забув, — авжеж, саме забув, — що світ існує.

Охоплений постійною скрухою від свого нещасного животіння, поглинутий безпросвітно, без продиху конторськими рахунками, мов та шкапа з зав’язаними очима, що ходить по колу біля поливального колодязя чи млина, він давним-давно забув, геть забув, який він, цей світ.

Два дні тому Беллука впав, украй виснажений, на свою канапку, але проти звичаю від перевтоми не зміг одразу заснути. І зненацька серед глибокої нічної тиші почув далекий посвист поїзда.

Наче грім ударив і йому вперше за багато років відіткнули вуха.

Цей посвист підхопив його й поніс геть від нелюдських злиднів і страждань, немов відкрилася могила й він ожив, і злинув в осяйний і безмежний простір, вдихаючи його на повні груди, аж задихаючися від свободи.

Він мимоволі ухопився за благеньку ковдру й полинув думками за поїздом, що рушав у ніч.

Там, далеко від цього остогидлого дому,