Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

Того ж вечора вона спитала про нього сестру. Але та немов з неба впала.

— Який хлопець?

— Живе он там, навпроти. Ти його бачила коли-небудь?

— Я? Ні! А хто він такий?

Клементіна детально змалювала його, тоді Лауретта запевнила, що нічого про нього не знає, ніколи не здибала, ніколи не бачила його ні зблизька, ні здалеку.

Наступного дня все почалося спочатку. Ось він там, біля вікна, в тій самій позі, лікті на підвіконні, гарна білява голова схилилась на руки, і дивиться, дивиться на неї, як і напередодні, з тою самою дивною напруженістю в погляді.

Клементіна навіть думки не припускає, що той юнак, який здається їй таким зажуреним, може шукати розвагу в тому, щоб поглузувати з неї. Задля чого? Вона ж нещасна каліка й нізащо в світі не сприйме за правду жорстокий жарт, не клюне на гачок, її не звабиш… А що ж тоді? О, він знов, як і вчора, подає їй знак, махає їй рукою, кілька разів киває головою, ніби хоче сказати: «Тебе, так, тебе», і затуляє, немов з великої туги, обличчя руками.

Клементіні вже несила зоставатися тут, біля вікна, вона злазить зі свого стільчика, вся тремтить і, немов загнане звірятко, переходить до іншої кімнати і виглядає з-поза опущених фіранок. Він підвівся з підвіконня і вже не дивиться на вулицю, вигляд у нього сумний, задуманий, раз У раз він поглядає «а її вікно, щоб подивитись, чи не вернулася вона. Він чекає на неї!

Що було думати Клементіні? І тоді в неї майнула друга думка:

— Він не бачить, що я каліка.

І, аби їй, нарешті, дали спокій, нещасна горбата нараз вигадує ось що: вона підсуває стіл до самого вікна, бере ганчірку, вилазить спочатку на стілець, потім насилу видирається на стіл, зводиться на ноги й немовби збирається протирати шибки. Ну, тепер він добре її побачить!

Та Клементіна мало не випадає з вікна, коли бачить, що юнак, угледівши її там, перелякано схоплюється на ноги і відчайдушно махає їй руками, хапається за голову і кричить, кричить.

Сторопіла, охоплена жахом Клементіна якомога швидше злазить зі столу, вона вся тремтить і дивиться на юнака широко розплющеними очима, а той розкриває до неї обійми, шле поцілунки. І тоді, заломлюючи руки, Клементіна думає:

— Він божевільний… О Господи, він божевільний! Божевільний!

Так воно і є. Того ж вечора Лауретта це підтвердила.

Зацікавившись розпитами Клементіни, вона попиталася в людей про того юнака, і їй розповіли, що він збожеволів з рік тому по смерті своєї нареченої, яка мешкала там, де тепер оселились вони, Лауретта і Клементіна. У тієї дівчини була саркома, а перед тим як вона померла, їй відтяли одну, а тоді і другу ногу.

А, то он чому! Коли Клементіна слухала розповідь сестри, їй так хотілося плакати. Від жалю до того юнака чи, може, до себе? Потім вона, з ледве помітною посмішкою, озвалась до Лауретти тремтячим голосом:

— А я знала, віриш? Він дивився на мене…

© Український переклад. О. А. Поманська, 1991.

Посвист поїзда

Він марив. Лікарі пояснили, що почалося запалення мозку, і цей діагноз не сходив з уст його товаришів по службі, що поверталися по двоє-троє з лікарні після відвідин.

Вони немов тішилися науковими термінами, щойно почутими від лікарів, коли, зустрівши на вулиці когось із запізнілих колег, сповіщали:

— Енцефаліт!

— Френезія…

— Запалення оболонки.

— Запалення головного мозку.

Вони вдавали, що засмучені, а в душі потай раділи, що і свій обов’язок виконали, і живі-здорові вийшли з похмурої лікарні під веселу голубінь зимового ранку.

— Він житиме? Не збожеволіє?

— Хто зна!

— Схоже, живим буде.

— А що він говорить? Що говорить?

— Одне й те саме. Нісенітниці…

— Сердешний Беллука!

І нікому й на думку не спадало, що бідолаху довели до такого стану незвичайні умови, за яких він стільки років прожив, і що слова його, прийняті усіма за очевидний симптом затьмарення свідомості, виразно свідчили зовсім про інше.

Справді, коли зважити, що учора ввечері Беллука став гонористо відповідати начальнику, а, отримавши сувору догану, замало не кинувся на нього, то можна й засумніватися, чи, бува, не схибнувся він.

Бо злагіднішого й сумирнішого, акуратнішого й терплячішого працівника, ніж Беллука, годі собі й уявити.

«Обмежений»… авжеж, це хтось з колег його так назвав. Горопашного Беллуку обмежували рамки нудних обов'язків рахівника, що знав лише гросбухи, квитанції, прибутки, видатки, проценти, баланси, рахунки відкриті, прості, подвійні, перевідні й таке інше. Він був ходячим звітом чи, скоріше, старим віслюком у шорах, який мовчки й несхитно тяг свого візка розміреною ходою по одноманітній дорозі.

І що ж, сотні разів цього віслюка безжально шмагали, сікли, репіжили — так собі, для потіхи, аби подивитися, чи розгарячиться він хоч трішки, чи бодай сторожко підніме сторч понурені вуха, чи дригне ногою, видаючи непевний замір відхвицнутися. Де там! Він був завжди вірний своїй вдачі і зносив несправедливі й немилосердні штурхани й шпигання тихомирно, навіть не зітхнувши, так ніби то були легкі непомітні доторки, а точніше, так ніби він до того звик терпіти постійні товченики, що втратив до них всяке відчуття.

Тому-то його дивний бунт міг означати лише одне — що він зненацька схитнувся з розуму.

Тим більше що учора йому перепало від начальника цілком по заслузі. Уже вранці Беллука виглядав якось незвично, по-новому. І що вже справжнісінька чудасія — приголомшлива, як що?.. як обвал у горах! — він спізнився на роботу на півгодини з гаком.

Здавалося, що з очей йому раптом спали шори і він вмить побачив широкий навколишній світ, що перед ним відкрилося, розгорнулося пишне видовище життя, що вуха йому враз порозтулялися і він уперше почув голоси і звуки, до яких раніше був глухий.

Він з’явився на службу ошелешений і водночас замріяно-веселий. І цілий день нічого не робив.

А ввечері начальник, зайшовши до його кімнати, переглянув реєстри, ділові папери й здивувався:

— Як же так? Чим ти займався цілісінький день?

Беллука глянув на нього з усміхом, майже нахабно, і розвів