Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

Та що там казати, не поталанило їй, і нічим тому горю тепер не зарадиш. Коли пишеш листа і він тобі не до вподоби, то можна розірвати його та переписати спочатку. А життя? Життя не перепишеш наново, не розірвеш, як аркуш паперу.

Та й потім — Господь не велить.

Іноді, коли бачиш таке, то і в Бога вірити не хочеться. Однак Клементіна вірила. Тому й вірила, що бачила себе такою. Бо де знайти краще пояснення тому страшному лихові, од якого вона, безгрішна та безневинна, мала страждати усе своє життя? А воно ж у людини одне, і триватиме наче злий жарт, насмішка, і так довіку, а не одну мить: витерпів — і кінець! А потім зробишся рівненькою та стрункою, гнучкою та високою і забудеш про всі свої муки… Та куди там! Назавжди така…

А що ж Господь? Господь, ясна річ, сам забажав, щоб було так, у нього своя потаємна мета. Треба було вдавати, Господи прости, що віриш цьому, інакше Клементіна поринула б у розпач. А віра, навпаки, давала їй змогу вважати своє тяжке горе за благо, за найвище, неземне благо, дароване їй. На тім світі, звісно. На небі. Якою гарненькою янголицею стане Клементіна на небі!

І ось, ідучи вулицею, вона вже посміхається до людей, які дивляться на неї. Вона ніби хоче їм сказати: «Не смійтеся з мене! Не треба! Ви ж бачите, я сама сміюся перша. Така вже стала, не я сама себе створила; така була воля Божа, а тому не журіться, бо й я не журюся; я знаю напевне, коли така була воля Божа, то він мені опісля за все і воздасть!»

Зрештою, ніг з-під спідниці майже не видно.

Один Господь знає, як важко Клементіні ходити такими ногами. А вона ще й посміхається.

Її муки стають ще нестерпнішими, коли вона намагається ходити не розгойдуючись, щоб не дуже кидатися в очі людям. Пройти непоміченою вона все одно не змогла б. Вона ж горбата. І все-таки, коли вона йде отак, досить прудко, скромна із себе, та ще й посміхається…

Коли-не-коли трапляються справді немилосердні люди: розглядають її, хай навіть з виразом співчуття, потім вертаються, знов ідуть їй назустріч, знов дивляться на неї, ніби хочуть, що б то не було, збагнути, як же це вона примудряється ходити такими ногами. Коли Клементіна бачить, що своєю звичною посмішкою вона не може обеззброїти безжальну цікавість, вона червоніє з досади, схиляє голову, іноді, втративши самовладання, вона спотикається і мало не падає, і тоді, роздратована, вона ледве стримується, щоб не задерти спідницю і не закричати до того безжалісного: «Ось, на тобі, подивись! А тепер дай мені спокій, не займай каліку».

У цьому кварталі її ще не знають. Клементіна переїхала сюди кілька тижнів тому. Там, де вона жила раніш, її знали всі, ніхто їй більше там не докучав. Незабаром так буде і тут. Треба потерпіти трохи! Їй дуже подобається нова квартира, вікна якої дивляться на невелику площу, тихеньку та чистеньку. З ранку до вечора вона працює: вправно й з великим смаком робить коробочки і гарні торбинки для весіль та хрестин. Її сестра (бо у Клементіни є сестра Лауретта, молодша за неї на п’ять років, але… вона пряма і, навіть більше, струнка і така гарна, білява та квітуча) працює в майстерні модистки: кожного ранку о восьмій вона йде туди і повертається додому ввечері о сьомій. Сестри по черзі були за матір одна одній; спочатку Клементіна Лауретті, а тепер вона Клементіні, хоч Лауретта й молодша. Та що вдієш, коли Клементіна, через те своє лихо, так і лишилася наївною дитиною!.. А Лауретта, навпаки, набула великого життєвого досвіду! Якби не вона…

Часто Клементіна слухає її, відкривши рота.

Боже ж мій, Боже ж мій… ну й діла!

І розуміє, що їй, на її нещасних кривих ногах, ніколи не ввійти в той таємничий світ, про який розповідає Лауретта. Однак, заздрощів вона не відчуває, лише якийсь невиразний острах та щось подібне до болісної розчуленості, з жалю до себе. Лауретта, рано чи пізно, подасться в той світ, створений для неї, і що ж тоді буде з бідолашною Клементіною? Правда, Лауретта запевняє, присягається, що ніколи не кине її, навіть коли вийде заміж.

І Клементіна тепер думає про майбутнього чоловіка Лауретти. Хто це буде? Як вони познайомляться? На вулиці, мабуть… Він побачить її, піде слідом, потім якогось вечора перепинить її. І про що вони розмовлятимуть? Ой, як же то, либонь, цікаво — закохатися…

Клементіна сидить біля вікна, замріялась, погляд її блукає, вона ніяк не може взятися до роботи, що лежить перед нею на столі. Вона дивиться у вікно… І кого ж вона бачить? Там юнак, білявий вродливий юнак, з довгим волоссям та борідкою назареянина, сидить біля вікна у будинку навпроти, спираючись ліктями на підвіконня й поклавши голову на руки.

Неймовірно! Юнак невідступно, з якоюсь дивною напруженістю, дивиться на неї. Блідий… Боже, який же він блідий! Мабуть, хворий. Клементіна вперше бачить його біля вікна. А він, він не зводить з неї очей… Клементіну це бентежить; потім вона зітхає і заспокоюється. Перша думка, що приходить їй у голову:

— Він дивиться не на мене!

Якби Лауретта була вдома, то Клементіна подумала б, що той юнак… Та Лауретти вдень ніколи не буває. Тоді, мабуть, коло вікна сусідньої квартири сидить якась гарна дівчина, до якої той юнак залицяється. Та схоже на те, що він дивиться саме сюди, дивиться на неї. Такими очима? Та ні, це неможливо! Ой, що це?

Юнак підняв руку, наче привітався! До неї? Ні, ні! Безперечно, до якоїсь в іншому вікні.

І Клементіна вилазить на стільчик, що завжди стоїть тут саме для неї, висовується і непомітно заглядає у вікно поруч, потім на сусіднє з другого боку… дивиться униз на вікно поверхом нижче, потім — поверхом вище…

Немає нікого!

Нерішуче, краєчком ока вона дивиться на юнака, і ось… він знову вітається, до неї, до неї… ой, цього разу не може бути жодного сумніву!

Клементіна тікає від вікна геть, тікає навіть з кімнати, серце її шалено калатає. От дурна! Ну ясно, це помилка… Той юнак, певно,