Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

Пароні, який напружено слухав цю дивовижну, дику мову, ждучи якоїсь жахливої наруги, раптом відчув, що йому підкошуються ноги: він розтяг рота у жалюгідній, немічній посмішці:

— Ти жартуєш?

Лука Фаціо відступив на крок; йому сіпалася щока і рот перекривило, коли він вимовив:

— Я не жартую. Мадзаріні оплатив мені дорогу, і ось я тут. Зараз порішу тебе, а потім себе.

На ці слова він підняв револьвер і прицілився.

Переляканий Пароні затулив лице руками і, ухиляючись від прицілу, кричав:

— Ти здурів, чи що?.. Луко… Ти здурів?

— Не метушись! — звелів Лука Фаціо. — То кажеш, я здурів. Га? Я здурів? А ти що горланив три години поспіль у кав’ярні? Хіба не ти кричав, що сердешний Пуліно дурень, бо не поїхав до Рима убити Мадзаріні, перш ніж повіситися самому?

Леопольдо Пароні спробував був заперечити:

— Таж є різниця, бачить Бог. Я ж не Мадзаріні!

— Різниця? — вигукнув Фаціо, тримаючи Пароні на мушці. — Яка може бути різниця між тобою і Мадзаріні, для такого, як я або Пуліно, адже для нас нічого більше не важить ваше життя і весь ваш вертеп! Убити тебе чи першого перехожого — нам однаково! Ага, ти маєш нас за дурнів, якщо на краю могили ми не зробилися знаряддям твоєї чи будь-чиєї зненависті, ваших суперечок, вашого блазнювання? Гаразд: я не хочу бути дурнем, як Пуліно, і вб’ю тебе!

— Заради всього святого, Луко… Що ти робиш? За що? Я завжди був тобі другом! — почав благати Пароні, витанцьовуючи під дулом револьвера. — Бога ради!

В очах Фаціо справді промайнуло нестямне бажання спустити курок.

— Ну, — мовив він з тою самою холодною посмішкою на устах. — Коли чоловік не знає, що йому робити з власним життям… Блазень! Заспокойся, я тебе не вб’ю. Ти ж вільнодумець, як і належить справжньому республіканцеві, га? Атеїст! Ясна річ!.. Інакше не посмів би назвати Пуліно дурнем. Зараз ти подумав, що я тебе не вб’ю, бо сподіваюся, що мені воздасться на тім світі… Але, бач, не так воно. Для мене було б найприкріше вірити, що я маю забрати з собою туди весь тяжкий досвід, що випав на мою долю за двадцять шість років життя. Я ні в що не вірю! І все-таки я тебе не вб’ю. І не матиму себе за дурня, якщо не порішу тебе. Мені жаль тебе, жаль за твоє блазнювання, от і все. Я дивлюсь на тебе здалеку і бачу тебе маленьким і милим, бідним, рудим, пихатим і дуже смішним чоловічком. Але твоє блазнювання я хочу запротоколювати.

— Що зробити? — спитав Пароні, поклавши руку на дзвінок; він був такий приголомшений, що не розчув останнього слова.

— За-про-то-ко-лю-ва-ти, — повторив по складах Фаціо. — Я маю на те право, бо стою одною ногою в могилі. І ти маєш скоритися. Сядь отам і пиши.

Він показав револьвером на письмовий стіл, точніше, примусив Пароні сісти, прицілившись йому в груди.

— А що… Що я маю писати? — покірно пробелькотів Пароні.

— Те, що я тобі продиктую. Зараз ти принишк, але завтра, коли дізнаєшся, що я вкоротив собі віку, знову піднімеш хвіст, я тебе знаю, горлатимеш у кав’ярні, що я теж дурень. Хіба ні? Але я не для себе стараюсь. Я хочу поквитатися за Пуліно. Тож пиши… Ось тут, тут, дуже добре! Два слова. Такий собі маніфестець: «Я, що нижче підписався, каюся…» Е ні, біс тебе забирай! Пиши, чуєш? Це в тебе єдина можливість зберегти життя! Або пиши, або пристрелю тебе. «…Каюся, що сьогодні ввечері у кав’ярні, в колі друзів, назвав Пуліно дурнем за те, що він, перш ніж накласти на себе руки, не поїхав до Рима і не вбив Мадзаріні». Це чиста правда: тут ні краплі перебільшення. Я навіть випустив про те, що ти оплатив би йому дорогу. Написав? Тепер далі: «Лука Фаціо, перш ніж убити себе, прийшов до мене…» — напиши «озброєний револьвером»! Атож, додай: «озброєний револьвером». Адже мені вже не доведеться платити штраф за недозволене зберігання зброї. Отже: «..Лука Фаціо прийшов до мене, озброєний револьвером», — написав?..» і заявив, що й він, аби його не назвав дурнем Мадзаріні чи хто інший, мав би порішити мене, як собаку». Написав: «як собаку»? Добре. З нового рядка: «Він міг це зробити, але не зробив. Він не зробив цього через огиду й жалість до мене, коли побачив мій страх. Його задовольнило моє визнання: істинний дурень — це я».

Тут Пароні, весь червоний, розлючено відсунув аркуш паперу і відкинувся назад, протестуючи:

— Ну, це вже…

— «…що істинний дурень — це я», — рішуче повторив незворушний Лука Фаціо. — Тобі легше буде зберегти свою гідність, любий, якщо дивитимешся на цей папір, а не на зброю. Написав? Тепер підпишись.

Він узяв папір, уважно прочитав його і сказав:

— Чудово. Завтра це знайдуть на мені.

Він склав папір учетверо і сховав до кишені.

— Хай тебе втішить думка, Леопольдо, що я оце маю зробити щось куди тяжче, ніж те, що зараз зробив ти. На добраніч.

© Український переклад. В. Б. Чайковський, 1991.

Три думки горбатої

До дев’яти років усе було гаразд: вродилася здоровенька, добре росла.

А коли їй минуло дев’ять, доля немовби простягла із мороку величезну незриму правицю і поклала її на голову дівчинки, прирікши: «До цих пір!», і Клементіна враз перестала рости і скарлючилася. Так і лишилася — трохи більше метра заввишки.

Лікарі відразу, вони ж бо вчені, дійшли висновку, що далі вона не ростиме. Анемія, дистрофія, рахіт…

Розумаки! Та спробуйте ж переконати ноги і тулуб Клементіни, що відтепер їм не рости! Ноги і тулуб, тільки-но народившись, потяглися в ріст і росли наперекір усьому. Не маючи змоги зростати догори під страшенним гнітом тої ручиськи, що давила їх до землі, вони вперто росли вбоки: ноги — кривими, тулуб — горбом ззаду і спереду. Аби тільки рости…

А втім, хіба не так ростуть деякі деревця, вузлуваті та покривлені. Точнісінько так. З однією, правда, різницею: деревце не має очей, щоб бачити себе, серця, щоб відчувати, розуму, щоб думати, а нещасна горбата — має; з кривого деревця, як відомо, прямі не глузують, на нього не позирають скоса, щоб часом не наврочило, пташки від нього не летять геть; а